•45•

Я розставляла тарілки з борщем та пампушками по столах, тримаючи піднос рівно, щоб нічого не розхлюпати.

Зала гуділа — хлопці голосно реготали, стукали ложками, перекидалися матюками.

Але щоразу, коли я піднімала очі, мене ловив зосереджений погляд.

Ден сидів за столиком у кутку, поклавши лікті на стіл і тримаючи підборіддя на кулаці, дивлячись прямо на мене.

Мені вже було ніяково — здається, ось-ось і хтось нарешті помітить. Або братик, або ж тренер.

Зніяковівши, я вкотре відвела погляд першою.

Поставила останню тарілку, підхопила порожній піднос і пішла на кухню швидшим кроком, ніж треба.

Серце калатало так сильно, ніби це мене їх Іванович змусив щойно відбігати п’ять кіл по полю.

На вулиці вже смеркалося.
Холодне повітря торкнулося щік, і це добре — хоч трохи привело до тями. Анька чекала біля гойдалок, закутана у свою величезну кофту.

— Ну що, прогуляємося? — спитала вона, простягаючи мені каву в паперовому стаканчику. — Бо в тебе такий вигляд, ніби в тебе щось відібрали.

Я взяла каву і зробила величезний ковток, бо вона була вже не така гаряча.

Ми пішли стежкою вздовж корпусів, повз тенісні корти, повз дерев’яну альтанку.

Десь далеко, на футбольному полі, ще горіли прожектори. І там, під світлом, бігали силуети.

Схоже, після вечері тренер вирішив знову їх поганяти.

Зараз вони робили дуже смішну вправу з високими колінами — ноги мелькали, як у божевільних, а вигуки тренерів розносилися по всій ділянці.

Ми зупинилися.

Анька притулилася до паркану, я теж.
Стояли й мовчки дивилися, як хлопці займаються.

Ден, як завжди, гордовито був попереду всіх. Рухи були такими чіткими та технічно виваженими, ніби він не втомився взагалі.
Було видно лише напружені м’язи ніг.

Анька перша порушила тишу.

— Він тобі подобається?

Я мовчки знизала плечима. Чомусь не хотіла відповідати прямо.

— Не знаю.

Вона хмикнула.

— Взагалі-то по тобі видно, що подобається. Ти на нього іноді дивишся так, ніби хочеш або прибити, або… ну, сама знаєш що.

Я скривилася.

— Та ну тебе.

— А що? — Анька повернулася до мене, очі заблищали. — Від такого я б теж не відмовилася. Такий гарячий — плечі, руки, прес. М-м-м-м!

Я видихнула крізь зуби.

— Він ще той бабій, Ань. Пот***** — і навіть ім’я не згадає наступного ранку. У нього брудна репутація і великий послужний список.

Вона помовчала, а потім тихо сказала:

— Може, й так, може, це і правда. Але ти його хочеш. Ти просто боїшся перевірити ці слухи на собі.

Я не відповіла.

Ден знову вирвався вперед, і тренер щось йому закричав, а він лише кивнув і побіг далі.
Ні втоми на обличчі, ні посмішки. Тільки впертість і злість.

Чомусь ця картина приворожила мене настільки, що я не могла змусити себе відвести погляд.

Зробила над собою зусилля та відвернулася.

— Ходімо вже, мені холодно.

Анька лукаво посміхнулася краєчком губ і пішла слідом. По її виразу обличчя було видно, що вона мені не повірила.

Але, дідько, я вже й сама собі не довіряла.