•43•

(Ден)

— Рухаємося, як сонні мухи! — тренер гаркнув так, що в мене заклало вуха. — Ден, ти що, на побаченні? Швидше, чорт забирай!

Я стиснув щелепи й рвонув уперед. Ноги різало, легені палали, але темп я все ж підкрутив.

Поруч хтось із хлопців важко вилаявся.

— Та він сьогодні не з нами, — заржав захеканий Макс. — У нього бошка десь у хмарах.

— Закрийся і біжи, — відрізав я, не повертаючи голови.

Треба подолати ще одне коло. Піт заливав очі, майка давно була мокра наскрізь, але тренер ніяк не відставав.

— Не подобається? Мені теж! Але ніхто не питав! Планка, впали!

Ми попадали на підлогу. Мої м’язи тремтіли, але я навалився і тримався, намагаючись зосередитися на вправі, щоб відігнати зайві думки.

А вони й так були тут.

У пам’яті спливала її тепла, гладка шкіра під моїми пальцями. Вона так напружилася, коли я її торкнувся, що аж затамувала подих. Вона ж могла відштовхнути мене одразу, але не зробила цього.

Ця крихітна пауза перекладалася в моїй голові як «так» або принаймні «можливо», і це змушувало моє єство напружуватися.

— Ден, ти здох там? — тренер нахилився ближче. — Спина рівно! Ти ж не бабуся на йозі!

— Я в нормі, — буркнув я крізь зуби.

— У нормі він… — фиркнув хтось позаду. — Закохався, сто відсотків.

— Рота закрий, — я різко підвівся. — Хочеш перестати присідати і замінити мене на планці?

Усі затихли й знову зайнялися вправою.

Раз. Два. Три.
Руки вже гуділи від того клятого утримання, але це ніщо в порівнянні з моєю злістю на самого себе.

Так, я дико злився.

На себе, на всю цю ситуацію, на те, що думаю про її губи, коли маю думати про себе, свої справи, свою гру.

Але ж ці смачні губки були так близько, що я навіть відчував їх тепло, і це зводило з розуму.

А це ж іще був навіть не поцілунок!

— Перерва — тридцять секунд! — гаркнув тренер. — І хай тільки я побачу, що хтось розслабився!

Я сів, упершись ліктями в коліна, важко дихаючи, і відкрутив пляшку води.

— Ти реально якийсь злий сьогодні, — сказав Макс. — Наче готовий убити когось.

— Не твоя справа, — коротко відповів я й відставив воду.

Перед очима знову спливла Ліка та її розгублений погляд, коли вона зрозуміла, що між нами відбувається щось, чого не мало б бути.

Якби не Діма та його триклята впевненість у власній правоті.

Я досі не знаю, що він там собі надумав, але ця сварка тепер стала стіною між мною та капосною білявкою.

Хоча, можливо, не тільки це…

Адже Ліка склала про мене своє, досить-таки об’єктивне враження...

— На ноги! — свисток. — Спаринг!

Я підвівся, миттєво зібравшись і зосередившись.

Тут я вмів бути жорстким, тут я знав правила.

Але навіть коли я пішов у зіткнення, всередині сиділо просто дике бажання, яке благало, щоб його вдовольнили.

Знову торкнутися.
А потім ще.
Ще.
І ще.
Повністю.