•41•

(Ден)

Я зайшов у сауну, бо мені треба було вигоріти.

Вигоріти фізично й морально. Бо коли тілу доводиться непросто, голова зазвичай замовкає.

Сів, прикрив очі, намагаючись дихати рівно, і тільки тоді зрозумів, що тут я не сам.

Вона була поруч.
Знову вона.

Помітивши, що я її побачив, вона напружилася, але зробила вигляд, що їй байдуже, хоча це виглядало по-дитячому.

Але, дідько, як спокусливо.

Її тіло, яке приховували лише шматки тканини, її довге волосся, що розметалося по спині, — кожна риса доводила до кипіння важливу частину мене.

Сів поруч, бо, б****, я не бачу сенсу тікати.
Ми ж не малі діти, в кінці кінців.

І наша розмова це довела — настільки Ліка була спокійною й розважливою. Сама стриманість.

Лише одного разу зірвалася — коли питала, чи з кожною в мене були такі палкі пригоди, що я так легко готовий їх забути.

І це змусило мене посміхнутися.
Ха. Вона навіть не уявляє, наскільки виділилася серед тих багатьох, з якими я колись проводив час.

Коли вона встала й пішла, то випадково зачепила мене стегном.

Ніби нічого особливого, але мене прошило. Я різко видихнув, стискаючи зуби, щоб не застогнати, як підліток.

У басейн я зайшов уже злий на себе, тому пірнув різко — вода бризнула в усі боки.

— Агов, — обурилася вона. — Не можна було обережніше? Ти тут не один!

Я усміхнувся й відповів щось зовсім не те, що хотів:

— Я бачу.

Підплив ближче, хоча знав, що не варто.
Я ж, б****, знав, що це дурість. Але зупинятися було пізно.

— А що, хотіла б побути на самоті? — спитав я.

Вона мовчала, дивлячись на мене так, ніби зважувала, чи варто взагалі зі мною розмовляти.

— То що, — я нахилився трохи ближче, — хотіла б, щоб я зник?

Вона не відповіла.

Але її мовчання… Дідько, хай я буду 3,14…аром, але її мовчання виглядало як запрошення.

Я притулився чолом до її лоба й одразу відчув, як швидко вона дихає. Хоча і моє дихання було не кращим — повітря вже не вистачало.

— Я знаю, чого ти хочеш, — сказав тихо, майже на видиху. — Бо я цього хочу так само.

— Дене, я… — вона почала, але я зупинив її пальцем.

— Не зараз, — сказав я. — Просто помовчи.

Вона не відштовхнула, і цього було достатньо, щоб мене повело, як малолітку.

— Давай уявимо, що ми незнайомі, — прошепотів я. — Хоч на хвилину. Без усього цього.

— Я не можу, — сказала вона тихо. — Ти ж знаєш. Діма. І Аліна…

Я стиснув її сильніше, бо мені потрібно було її торкатися, потрібно було відчути, що вона тут, зі мною.

Якого х**, що зі мною таке?!

— Забудь про них зараз, — прошепотів я їй у вухо. — Просто зараз. Уяви, що є тільки ти і я. Більше нікого.

Вона тремтіла, і я відчував це всім своїм розпаленим тілом.

Коли її долоня лягла мені на груди, мене накрило. Я заплющив очі, бо інакше втратив би контроль остаточно.

А потім вона відштовхнула мене.

— Ні, — сказала вона. — Я не можу. Вибач.

І пішла, залишивши по собі лише кола на воді, які швидко зникли.