•34•

Посмішка повільно сходила з моїх вуст, оголюючи справжні почуття — розгубленість та шок.

Переді мною за столиком сидів, із мокрим волоссям і шалено гарячим виглядом, в одних шортах і без футболки, Ден Саранов, капітан ФК «Цербер», власною персоною.

Власною, нахабною, самовпевненою персоною.
Крупні краплі води стікали з його волосся та смаглявого торсу, надаючи йому шалено привабливого вигляду.

Я ковзнула поглядом нижче, картаючи себе за це, але як було стриматися, коли це була така спокуслива картинка?

Кубики пресу зараз були напруженими і ніби манливо закликали до них доторкнутися.

А очі…

Очі були так само розгублені, шоковані, і водночас у них загорілося щось голодне, з присмаком надії — чи то мені так здалося.

— Анжеліко? — він хотів простягнути руку і торкнутися мене, але потім передумав, забираючи її назад. — Як ти тут опинилася?

Моє серце шалено закалатало, хоча я не розуміла чому. Дихання прискорилося, а в животі пройшлося щось тепле й підкотило до горла.

Лице миттєво стало важким і гарячим, ніби мені дали ляпаса.

Проте, намагаючись не видати свого стану, я злісно зашипіла:

— Опинилася? Я? Це ти як тут опинився? — я взяла піднос однією рукою, тицяючи вказівним пальцем йому ледь не в груди. — Ти спеціально, так? Спеціально простежив за мною, дізнався, що я працюватиму у цьому пансіонаті, і приїхав сюди, щоб докучати мені?

Ден ухмильнувся:

— Докучати, солоденька? Я — тобі? — він нахилився до мене і прошепотів: — Зроби милість, будь ласка, протри свої гарненькі оченята і роздивися навколо себе.

Нарешті я ніби отямилася і зробила так, як мені радив цей придурок — озирнулася й оглянула зал і гостей, які жадібно накинулися на їжу, ніби голодували цілий місяць.

І в ту саму секунду мене прошибло вдруге.

За столиками сиділо близько тридцяти наших гостей — і всі вони були членами футбольної команди «Цербер».

Тобто сиділи всі члени команди, включаючи мого братика, який наминав вечерю за обидві щоки і досі мене не помітив. За віддаленим столиком сиділи два тренери — Сергій Іванович, головний, і Бульдозер, які теж активно набивали шлунок.

Що тут, б****, відбувається?

Я нахилилася до Дена:

— Чому ви тут?

Він потиснув плечима:

— Нічого особливого. Раз на рік футбольний клуб оплачує нам поїздку у «Верону» для тренувальних зборів. Клуб хоче, щоб ми відпочили і активно потренувалися під час перерви, щоб добре підготуватися до турніру.

Твою ж дивізію!

Мама ж учора казала мені, що Дімка поїхав на тренувальні збори! Тільки я навіть не спитала — куди…

Від злості я, забувши, що в моїх руках піднос із приборами, тупнула ногою.

І вгадайте, що сталося зі мною за класикою жанру?

Правильно.

Цей грьобаний піднос полетів на підлогу, розбавивши гомін у залі просто неймовірно оглушливим дзенькотом.

І посеред усього цього бардаку я стояла і бачила, як усі обернулися на причину шуму — тобто на мене.

Я лише побачила, як Дімка й обидва тренери, помітивши мене, підскочили зі своїх місць, і одночасно пролунало:

— Та що це, б****, за кара така?!