•27•

(Ден)

Я біг по полю, відчуваючи, як земля під бутсами гуде від кожного кроку.

Трибуни ревли, свистіли, кричали моє ім’я — як завжди, коли я виходив на поле. Але сьогодні цей рев звучав у вухах як насмішка. Я грав злий, дуже злий, і цей гнів був спрямований не на суперників, а на себе самого.

Кожного разу, коли я дивився на обличчя гравця навпроти, бачив не його, а своє відображення. Очі, які сміялися через «перемогу» над черговою дівчиною, усі мої тисячі «це нічого не значить», руки, які облапали купу бамперів.

І в голові крутилася одна думка: через цю мою репутацію Ліка не вірить жодному моєму слову.

Вона думає, що я такий самий, як завжди — бабій, егоїст, покидьок, який т***** все, що рухається. І вона права, бо я сам із себе це зробив. Сам побудував цю стіну, а тепер стою по той бік і не можу перелізти.

Від Діми летів точний пас. Я мав його прийняти, розвернутися, пробити, але не встиг. Ноги заплуталися, думки були не на полі, а в коридорі бару, де вона вліпила мені ляпаса й пішла геть.
М’яч пройшов повз, суперник перехопив, пішов у контратаку. Я почув свисток судді, почув, як трибуни застогнали.

А потім почув Діму.

— Ти що твориш, Саранов? — гаркнув він, підбігаючи ближче. Обличчя було червоне, очі блищали від злості. — Це пас, а не подарунок! Ти взагалі сьогодні на полі чи в про***** якихось?

Я стиснув зуби так сильно, що щелепа заболіла.

— Заткнися, Дімо. Сам знаю, що облажався.

Він підійшов ще ближче, голос опустився до шипіння.

— Ти знаєш? Ти знаєш, що через твою х**** ми зараз програємо? Команда, б****, тримається на мені й на тобі, а ти стоїш і дивишся кудись у хмари?

Я не відповів. Просто повернувся й побіг назад на позицію, але всередині все кипіло.

Я вперше в житті відчував справжнє каяття — не за те, що когось образив, не за те, що когось кинув, а за те, що сам себе зробив таким, яким вона мене бачить. Бабієм, мразотою, людиною, якій не можна вірити.

Матч закінчився з рахунком, який ми не мали права пропустити. «Цербери» програли. Я стояв на полі, поки всі йшли в роздягальню, і дивився на трибуни, де її не було, бо вона не прийшла.

Звичайно, не прийшла — тренер же заборонив їй...

Я пішов у тунель повільно, відчуваючи, як гнів переходить у щось інше — у якесь неосяжне мені досі, важке почуття, якого я раніше не знав.

Вперше в житті я шкодував, що так легко ходив по бабах. Що так легко брав і кидав. Що так легко, б****, забував.

Бо тепер одна дівчина, яка мені чомусь не зовсім байдужа, не хоче навіть поговорити зі мною по-людськи, і я не знаю, як це виправити.

Я зайшов у роздягальню, сів на лавку й опустив голову в долоні.

Діма пройшов повз, кинув коротко:

— Зберися, капітане, бо якщо ти так і далі гратимеш — ми вилетимо з чемпіонату.

Я промовчав, бо думав геть про інше — можливо, прийшов час для мене змінитися, стати іншим?

Бо інакше можу втратити щось важливіше за футбольну кар’єру.