•26•

Я вийшла з кав’ярні з посмішкою.

Власниця — жінка років сорока з акуратною стрижкою — не стала довго думати. Подивилася на мене, кивнула й сказала:

— Беремо тебе. Почнеш завтра о дев’ятій. Форма наша, усі чайові твої, у нас їх не ділять між собою. Але попереджаю: у нашому закладі працівники також мають працювати на виїзних бенкетах. Іноді в пансіонатах, іноді на дачах за містом. Тиждень-два зможеш працювати на виїзді, у межах області. Готова до цього?

Я кивнула без вагань.

— Готова. Хоч куди, аби тільки не сидіти вдома.

Вона коротко посміхнулася.

— Добре, тоді до завтра, Ліка. Не запізнюйся.

Я вийшла на вулицю. Сонце припікало, люди йшли повз, машини гули. У грудях розливалося щось тепле — нарешті матиму свій заробіток і не сидітиму на шиї в брата.

Я дістала телефон і набрала Пусічку. Він відповів майже одразу — голос сонний, але задоволений.

— Зайко! Ну що?

— Стасику, я влаштувалася! — випалила я. — Офіціанткою в ту кав’ярню на розі. Зарплата нормальна, чайові мої, але доведеться працювати на виїзних бенкетах.

Він засміявся.

— Оце моя дівчинка! Я знав, що ти не будеш сидіти склавши руки. А що за бенкети? Подаватимеш шампанське багатим дядькам?

— Ну, типу того. Власниця сказала — іноді тиждень-два на виїзді, у межах області. Можуть бути пансіонати, дачі. Ну, я погодилася.

Пусічка відповів:

— Круто. Тільки дивись, щоб тебе там якийсь олігарх не вкрав, а то доведеться мені рятувати принцесу.

Я пирхнула.

— Та ну тебе. Я сама кого хочеш вкраду, якщо треба. Головне — гроші будуть. І не треба буде просити в Дімки.

Він помовчав секунду, голос став м’якшим.

— Ти молодець, Лікуся. Справді, я горджуся тобою. Звісно, офіціантка — це не межа мрії, але це самостійність. Супер!

Я відчула, як у горлі щось стиснулося.

— Дякую, Стасику. Ти найкращий.

— Знаю, — відповів він звичним нахабним тоном. — То коли святкуємо? Вечірком у мене чи в тебе?

Я глянула на вулицю — життя рухалося далі.

— Вечірком у тебе. Принесу щось смачненьке і шипучку — тепер можу собі дозволити.

Він засміявся.

— Згода. Чекаю о сьомій, зайко. Не запізнюйся, бо я вже скучив.

Я щиро посміхнулася.

— Я теж.

Скинула дзвінок і пішла додому — легше, ніж ішла сюди.

Але в голові все одно крутилася одна думка.
Саранов.

«Коли чогось сильно хочу — знаходжу спосіб».
Нехай хоче скільки завгодно.

Хай тільки спробує знову з’явитися — я йому не ляпаса дам, а справжній прочухан.