•25•

Я сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку кави, яка вже встигла захолонути. Діма сидів навпроти з виглядом, ніби ось-ось збереться читати мораль.

— Що ти кажеш? Ти вчора в барі зіткнулася із Сарановим? — у голосі забриніла сталь.

Я зітхнула, поставила чашку на стіл.

— Ну випадково, Дімко. Я з Пусічкою пішла потанцювати, розвіятися після твоєї розповіді про Аліну. А він там був із якоюсь довгоногою куркою…

Діма підняв брову — ледь помітно, але я знала, що це означає: «продовжуй, занозо».

— І що було далі?

— Ну, спочатку хотіла дати по мордасам, а потім спитала про твою колишню. Він сказав, що не розуміє, про яку Аліну я говорю, і що ніякої Аліни не пам’ятає.

Діма коротко хмикнув.

— Звичайно. Я іншого й не очікував. Він завжди так робить — т****е, забуде, а потім удає, що нічого не було. Така в нього репутація, це всі знають.

Я стиснула чашку сильніше.

— А я… я ще йому ляпаса дала. І сказала, щоб відчепився від мене й від нашої сім’ї.

Діма подивився на мене дуже довго, а потім зітхнув.

— Ліко… я ж тобі казав — три кілометри. Три кілометри, б***а, від цього покидька. А ти вже вдруге за тиждень із ним стикаєшся. Випадково, кажеш?

— Ну так випадково! — я різко підвелася, стілець заскрипів. — Я ж не бігала за ним по барах! Він сам мене знайшов!

Діма тільки похитав головою.

— Ех, занозо. Ти завжди знаходиш спосіб вляпатися саме туди, куди тебе просять не лізти.

Я закотила очі.

— Добре, генерале, більше не буду. Я взагалі зараз піду влаштовуватися на роботу — офіціанткою в кав’ярню на розі. Хоч якісь гроші зароблю, щоб не сидіти в тебе на шиї.

Він тільки хмикнув.

— Іди, але не зроби чогось, через що мені доведеться прив’язати тебе до батареї.

Я показала йому язика й пішла збиратися.

Коли вийшла з під’їзду, то зробила крок — і завмерла.

На лавці біля будинку сидів хто? Правильно, б***а, знову він!

Розслаблений, ноги витягнуті, на колінах — букет гортензій, а волосся скуйовджене, ніби він зовсім не спав.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося — і відразу ж спалахнуло злостю.

— Ах ти бабуїн! — прошипіла я, підходячи ближче. — Ти що забув біля мого дому? Я ж тобі ясно сказала — відвали!

Він повільно підвів голову. Подивився на мене знизу вгору — спокійно, але в очах промайнуло щось темне.

— Хочу поговорити.

Я скривила губи.

— А я не хочу. І звідки ти взагалі мою адресу знаєш, а?

Він усміхнувся.

— Коли чогось сильно хочу — знаходжу спосіб дізнатися про це або дістати це.

— Ти хворий, Саранов, іди звідси!

Він повільно встав і зробив крок до мене — я мимоволі відступила, але спина вперлася в стіну будинку.

Він нахилився ближче, запах його одеколону торкнувся мене — і я відчула, як у животі щось стиснулося.

— Я не відчеплюся, Ліка, поки не зрозумію, що за х**** з цією Аліною. І чому ти мене ненавидиш так сильно, що готова заліпити ляпаса.

Я стиснула кулаки.

— Бо ти — м***к. І я не збираюся тобі нічого пояснювати!

Він тільки посміхнувся ширше.

— Тоді поясни Дімі. Бо він думає, що я переспав із його нареченою, а я навіть не знаю, хто вона така.

Я завмерла.

— Я думаю, ти брешеш.

Він похитав головою.

— Ні, цукерочко, я абсолютно серйозно.

Я пильно подивилася на нього й зрозуміла одне: або він бреше, як дихає, або… або, можливо, Діма щось і справді не так зрозумів?

Хоча ні, маячня. Хто такий Ден — бабій і егоїст, і хто такий мій братик — чуйний, добрий, відповідальний. Я вірю братові!

Я відштовхнула його від себе — різко, всією силою.

— Іди геть, Саранов. І букет свій засунь собі знаєш куди?

Я ще раз глянула на улюблені гортензії — блакитні, свіжі, — а потім просто розвернулася й пішла геть, швидко, не озираючись.

Але серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути.