•17•

Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

Той самий Саранов, який цілував мене перед усіма, який дивився на мене голодними очима, — був тією людиною, яка зламала моєму братові життя.

— Я його ненавиджу, — вигукнула я, і мій голос тремтів від злості. — Прямо зараз хочу поїхати до нього і видряпати йому очі!

Діма підвів погляд — уперше за весь вечір здивовано.

— Ліко…

— Серйозно, братику, я не жартую! Я думала, він просто нахаба, егоїст, йолоп, який любить увагу. А він… він реально мразота. Повна мразота!

Я різко встала, і бідолашний стілець заскрипів по лінолеуму.

— Я піду, мені треба провітритися після твоїх новин про цього гівнюка.

Діма хотів щось сказати, але я вже пішла в кімнату, грюкнувши дверима.

Я намагалася відволіктися читанням нової книжки, як раптом задзвонив телефон, і на екрані засвітився Пусічка.

— Алло, зайко! — його голос був на повній гучності. — Може, зустрінемося сьогодні ввечері о дев’ятнадцятій і посидимо у «Вельветі» вдвох? Відпочинемо, потріщимо. Ти як, у грі?

Я подивилася на себе в дзеркало — очі червоні, щоки палають від злості.

— Я в грі, Стасику, — відповіла тихо. — Заїдь за мною о пів на сьому.

Пусічка вдоволено пирхнув:

— Оце я розумію! До зустрічі, люблю тебе!

Я скинула дзвінок і кинула телефон на ліжко.
Потім відкрила шафу ширше.

Прямо на мене дивилася чорна сукня з глибоким вирізом на спині й розрізом до стегна. Чудово! До неї прекрасно пасуватимуть червоні туфлі на височенних підборах і яскраво-червона помада.

Я одяглася і нафарбувалася швидко, без вагань. І з дзеркала на мене дивилася не жертва і не дурна дівчинка, а та, що була ладна просто зараз рознести все навколо.

Коли я вийшла з кімнати, Діма стояв у коридорі. Подивився на мене — довго, оцінююче.

— Куди так вирядилася?

— У бар, з Пусічкою. Не переживай, я не затримаюся. Посидимо до десятої — і по домівках.

Він зітхнув.

— Ліко, тільки не затримуйся, щоб я не нервував. І не роби дурниць!

Я зупинилася в дверях, обернулася.

— Я, звісно, спец по дурницях, але дехто вже мене в цьому переплюнув, тож…

Він мовчки кивнув, і я вийшла, зачинивши двері.

Пусічка чекав на мене біля під’їзду в кашеміровому чорному пальті й з двома стаканчиками кави в руках. Побачив мене — і присвиснув:

— Ого, зайко, ти сьогодні на війну зібралася чи просто всіх чоловіків навколо плануєш вбити поглядом?

Я взяла каву, зробила великий ковток.

— Подивимося. Можливо, і те, і інше.

Він засміявся і галантно відчинив дверцята.

Місто миготіло за вікном — вогні, люди, шум. Я дивилася в скло й бачила своє відображення: червоні губи, темні очі, волосся, що спадало на плечі.

А в голові крутилася тільки одна думка: Саранов.
Яка ж ти тварюка!

Але хай там що — зараз я просто хочу відпочити у дружній компанії.