•14•

Діма летів, як танк на повному ходу.

Обличчя червоне, кулаки вже стиснуті, плечі розправлені — класична бойова стійка, яку він відточував багато років на боротьбі.

Він не біг — він пер, ніби хотів просто знести Саранова з ніг одним корпусом.

Ден відірвався від моїх губ за мить до того, як кулак Діми пролетів повз його скроню. Удар пішов у повітря — Саранов ухилився в останню секунду, відштовхнувши мене вбік однією рукою, щоб я не потрапила під роздачу.

Я відлетіла на два кроки, спіткнулася об чиюсь ногу й ледь утрималася на ногах.

— Ти що, о****в?! — гаркнув Діма, розвертаючись для другого удару.

Цього разу Саранов не відступив.

Він перехопив зап’ястя брата на півдорозі, стиснув так, що Діма скривився, але не відступив. Вони застигли в боротьбі — груди в груди, обличчя в обличчя, дихання важке, очі горять.

Навколо вже гудів натовп: телефони знімали, хтось кричав «Бий його!», хтось «Розведіть їх!».

Я стояла, тримаючись за груди, серце молотило так, що в вухах гуділо.

— Дімо, припини! — крикнула я, але голос потонув у гаморі.

У цю мить з боків вискочили двоє тренерів — головний, Сергій Іванович, і його асистент, здоровенний дядько на прізвисько Бульдозер. Вони врізалися між хлопцями, і кинулися рознімати їх.

Сергій Іванович вхопив Діму за комір светра й потяг назад, одночасно крикнувши:

— Діма, назад! Зараз же!

Бульдозер тим часом обхопив Саранова поперек тулуба й відірвав від землі — просто підняв, ніби мішок, і потяг убік. Ден пручався, але тренер був важчий кілограмів на сорок і знав, як тримати.

— Дене, досить! — гаркнув Бульдозер низьким басом. — Ви що, з глузду з’їхали? Тут камери!

Головний тренер уже тримав Діму за плечі, міцно, не даючи вирватися.

— Обидва — в роздягальню. Зараз. Хто ще раз доторкнеться до іншого — вилітає з команди без розмови.

Натовп загудів сильніше, але вже розступався — гравці з «Цербера» й суперники почали розштовхувати людей, створюючи коридор.

Репортери лізли з мікрофонами, спалахами, але охорона клубу вже виштовхувала їх назад.

Саранов, усе ще тримаючись за руку Бульдозера, кинув на мене швидкий погляд — не злий, не винуватий, а якийсь… голодний, ніби поцілунок тільки розпалив його, а не заспокоїв. Потім його потягли в тунель.

Діма виривався з рук тренера, але вже не так люто — більше для вигляду. Обличчя все ще червоне, дихання важке.

— Ліко, ти що, з глузду з’їхала? — прошипів він мені, коли ми проходили повз.

Я тільки знизала плечима, бо горло стиснуло. Ноги тремтіли, губи горіли, а в голові крутилася одна думка: «Це повна дупа».

Головний тренер повернувся до мене, глянув важко, по-батьківськи.

— Анжеліко, ти теж — за мною. І без фокусів.

Він узяв мене за лікоть — не грубо, але твердо — і повів слідом за хлопцями в тунель.

За спиною гуділи камери, кричали фанати, але все це вже звучало глухо, ніби з-під води.

А в мене в голові пульсувало тільки одне:

Саранов поцілував мене. При всіх.
І я йому відповіла.