•8•

Ноги самі занесли мене до входу в клуб, а в голові крутилася лише одна думка: головне — не натрапити на Саранова!

Я швидко пройшла повз рецепцію, кивнувши охоронцеві, і попрямувала коридором до кабінету головного тренера.

Двері були зачинені, і я вже підняла руку постукати, коли за спиною почулися важкі кроки.

— Та невже?

Голос був низький і дзвенів металом. Я завмерла, не обертаючись. Серце вдарило так сильно, що здалося, ніби його чути в усьому коридорі.

— Обернись, коли я з тобою говорю.

Я повільно повернулася. Ден стояв за три кроки, руки в кишенях спортивної куртки, плечі напружені. Очі були темні, звужені, а на скронях пульсували жилки.

— І не побоялася сюди припертися? — зазвучало іронічно та погрозливо. — Після того, що ти влаштувала?

Я відкрила рот, але вийшло тихо й жалюгідно:

— Я прийшла вибачитися і все виправити.

Він зло й коротко, без гумору, засміявся.

— Виправити? Це лайно вже розійшлося по всіх пабліках, по всіх групах, по всіх спортивних чатах.
Мені вже телефонували з федерації. Контракт висить на волосині.

Він зробив крок ближче. Я мимоволі відступила спиною до дверей.

— Знаєш, що найсмішніше? — продовжив він, і голос став тихішим, від чого ще небезпечнішим. — Жодна з тих, кого я зустрічав, не була настільки тупою, щоб витворити щось подібне.

— Це мав бути жарт, Дене. Дурний, тупий жарт. Я випадково натиснула не туди. Я не думала, що так станеться.

— Ти не думала, — повторив він повільно, ніби пробуючи слова на смак. — А я тепер думаю, як зробити так, щоб ти запам’ятала цей день надовго.

Він нахилився ближче, і голос опустився до шепоту:
— І повір мені, я знайду спосіб, щоб ти відчула рівно стільки ж гівна, скільки зараз відчуваю я.

У мене пересохло в горлі. Я хотіла щось сказати, виправдатися, але слова застрягли.

Він простягнув руку й різко, але не сильно, вхопив мене за підборіддя, змусивши підняти обличчя.

— Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю. За ці ігри, які ти надумала грати, нестимеш відповідальність, зрозуміла?

Я змогла лише налякано кивнути, бо горло стиснуло.

У цю секунду двері в кінці коридору грюкнули об стіну.

— Дене, відпусти її. Зараз же.

Діма, мій брат!

Він швидко йшов до нас із розлюченим обличчям, кулаки вже були стиснуті. За ним ішли двоє хлопців з команди, але вони зупинилися позаду, не втручаючись.

Саранов повільно відпустив моє підборіддя, але не відступив.