•1•

Трибуни ще й досі свистіли, а люті фанати волали як не в собі, не бажаючи розходитися, та мене це не цікавило.

Де, трясця, мій непутящий братик?

Сказав чекати його біля виходу, а самого вже хвилин двадцять немає! Я що, схожа на ждуна?

Відкинувши сумніви, я подалася всередину, роззираючись коридором. Гм, якісь незрозумілі двері всюди.

Зупинилася біля дверей із написом «Цербер».
Ага, саме роздягальня цієї команди мені й потрібна. Не вагаючись, я різко розчахнула двері та зробила крок усередину.

Зробила крок — і одразу ж пошкодувала. Бо саме в цю секунду на мене стояли й очманіло витріщалися з десяток голих і мокрих мужиків, які навіть не спромоглися обмотатися рушниками для пристойності після душу!

— Який жах, матінко! — заверещала я, швидко затуливши очі. — Ви чого голі? Вас що, вдягатися не вчили, неандертальці?

Гравці заржали хором, як коні, й почали відпускати вульгарні жарти в мій бік:

— О, кицюню, ти що, загубилася?

Хтось ухмильнувся:

— Красуне, ти вчасно забігла! — й інші дебіли почали його підтримувати, регочучи:

— Заходь на вогник, не соромся, чого ти?

Все ще затуляючи очі руками, я позадкувала до виходу:

— Досить ржати, йолопи, я шукаю Діму! Сподіваюся, серед цього параду причиндалів його нема?

Якийсь телепень глузливо вигукнув:

— У душовій твій Діма, кицю. Можеш пройти туди до нього, ми не кусаємося.

Ці пітекантропи знову заржали, і я, не витримавши цього цирку непристойностей, вибігла з роздягальні, чуючи навздогін:

— Чому так швидко, крихітко? Не тікай, ми дуже гостинні! — і дикий регіт.

Фух. Пронесло!

Фіг я ще раз повторю такий експеримент.

Краще все ж зачекаю на вулиці, а потім дам прочуханку своєму братику за його довбаних дружків.

Нарешті заспокоївшись, я зупинилася перевести дух і продовжила крокувати до виходу вже спокійнішою ходою.

Несподівано з дверей, повз які я проходила, почувся якийсь дивний стогін, скрегіт, а потім — стук. На секунду двері відчинилися, і звідти висунулася чиясь рука. Але вже за мить двері знову зачинилися, рука щезла, а дивні звуки продовжилися.

Що там за фігня?

Ну от не буває такого, щоб Ліка, тобто я, побачила щось інтригуюче й не засунула свого допитливого носа, щоб усе розвідати!

От і зараз, висунувши кінчик язика, я вперто йшла на дивні звуки, а швидше за все — назустріч неприємностям.

Раз, два, три — швидко й різко розчинила двері службового приміщення, очікуючи побачити там усе що завгодно — від собаки до інопланетянина.

Але на мене чекав сюрприз.

У підсобці був капітан футбольної команди «Цербер» власною персоною й затискав якусь бідолашну шатенку.

За мить голосні чмоки припинилися, і обоє витріщилися на мене.

На обличчі капітана, який був просто еталоном чоловічої краси — кремезні, накачані руки, тугі м’язи преса, круті вилиці, глибокі чорні очі та стильна волога зачіска, — промайнула ціла гамма емоцій.
Від здивування — до нахабної усмішки.

— Солоденька, не хочеш приєднатися до нас?

Я почервоніла, мов буряк, але не встигла нічого відповісти, як шатенка, заліпивши капітану «Цербера» смачного ляпаса, вибігла з підсобки, залишивши нас із цим зухвалим Аполлоном наодинці.

— Оу, мила, тепер ти мені дещо винна!