Глава 29

Я вагаюся. Брати дитину Вести з собою — це ризик. Але Беатріс не винна у гріхах своєї матері. До того ж, якщо зі мною буде донька королеви, то Ксандр і гвардійці точно не посміють зробити зі мною щось погане.

— Добре, але запитай дозволу у мами. Я тебе почекаю.

Дівчинка киває та біжить до палацу. Виходжу на подвір’я, де на мене чекає карета. Обрамлена позолоченими обвідками та з королівським гербом здається розкішною. Я не бажаю брати з собою свиту та галасливих фрейлін, тому, гадаю, для цієї поїздки для супроводу вистачить охорони. Біля карети стоїть Ксандер. Чорна жилетка не приховує накачаних м’язів рук та міцну статуру. Ми зустрічаємося поглядами і мене миттю кидає у жар. Одразу згадується смак його губ, які я, всупереч всьому, знову хочу відчути на собі. Він злегка вклоняється:

— Доброго ранку, Ваша Високосте!

Дивуюся, що нарешті Нортостон притримується етикету та звертається до мене належним чином. Я злегка киваю:

— І тобі доброго ранку!

Він подає руку. Я вкладаю свої пальчики та залізаю у карету. Розміщуюся на диванчику.

— Зачекай! — виставляю руку та не дозволяю зачинити двері. — Зі мною хотіла поїхати Беатріс. Я відправила її запитати дозволу у Вести. 

— Беатріс? — Ксандер дивується. — Не знав, що ти близька з сестрами.

— Ти ще багато чого не знаєш.

— Здивуєш мене? — говорить з викликом, наче бажає, щоб я відкрила свої таємниці.

— Іншим разом, — бачу Беатріс, яка радісно біжить до карети.

— Мама дозволила, — дівчинка жваво застрибує до мене та сідає навпроти. Я роблю суворий вираз обличчя.

— Але ти триматимешся за мою руку і не відходитимеш ні на крок. Домовилися?

— Так! — Беатріс відповідає не роздумуючи.

— Ваша Високосте, ви впевнені, що Беатріс варто їхати з вами? — Ксандер помітно хвилюється. Я гордовито задираю голову:

— Боїтеся, що не встежите за двома дівчатами?

Нотостон дивиться на мене зверху вниз. В його очах знову з’являється небезпечна темрява, від якої моє серце робить кульбіт, нагадуючи про його ідеальний торс. Він злегка нахиляється до мене:

— Я встежу за ким завгодно, Авітель. 

Він зачиняє двері карети, і екіпаж вирушає вперед. Через хвилину я бачу його на коні, поруч із нашим вікном. Дорога до міста минає під безтурботне щебетання Беатріс. Вона показує мені свою ляльку і розповідає якісь палацові дурниці, а я вдаю, що слухаю, хоча насправді весь час дивлюся у вікно. Ксандр їде поруч. Рухи його тіла в сідлі вмілі, сильні руки впевнено тримають поводи.

Місто зустрічає нас дивним гулом. На вулицях багато людей. Вони стоять купками, а почувши гуркіт нашої карети, містяни повертаються. Вони не знають, хто всередині, але присутність Командувача гвардії змушує їх розступатися з похмурим виглядом. Нарешті карета зупиняється перед величними, потемнілими від часу воротами храму, у підземеллях якого покоїться мій брат Дейв.

Ксандр відчиняє двері й простягає руку, щоб допомогти нам вийти. Беатріс першою вискакує на каміння площі. Після неї я вкладаю свої пальчики у долоню чоловіка. Повільно спускаюся з карети. Опиняюся на землі, але Ксандер не поспішає відпускати мою руку. Він злегка стискає мої пальці та нахиляється до мене:

— Будьте обережні, Ваша Високосте! Сьогодні надто людно.

Його дихання лоскоче щоку і змушує мене бентежитися. Повертаю голову та опиняюся надто близько до його спокусливих вуст. Холера! Його губи — це точно не те, про що я маю думати. Млість підкрадається до серця і я не знаю, як вгамувати свої емоції.

— Авітель, — Беатріс смикає мене за сукню, — ходімо!

Я відпускаю руку Ксандера та тужливо зітхаю. Цей чоловік продовжує дурманити розум навіть не зважаючи на те, що він служить Весті. Беру долоню Беатріс, і ми переступаємо поріг прохолодного, напівтемного храму, де пахне ладаном і старовиною. Сходами вниз спускаємося до склепу.

Там панує гнітюча тиша та прохолода. Я стою перед холодною мармуровою плитою, під якою лежить Дейв, і відчуваю, як горло стискає знайомий, нестерпний біль. Мій старший брат, моя опора, мій захисник, якого забрали в мене так рано й підло. Якби він був живий, то Веста ніколи б не посміла силоміць видавати мене заміж. На відміну від мене, він був сильним, справжнім правителем.

Беатріс тихо стоїть поруч, слухняно тримаючи мене за руку. Вона кладе на плиту свою маленьку іграшку:

 — Дейве, я принесла тобі ляльку, щоб тобі не було нудно.