Глава 25

Нічне повітря обпікає легені холодом та примарним смаком свободи. Я біжу через закинутий королівський сад, гілля дерев чіпляється за мій плащ, наче кістляві пальці. Попереду видніється стара хвіртка в мурі, про яку знають лише декілька осіб. Штовхаю іржаві двері, вибігаю на лісову стежку і біжу, не озираючись. Гілки б’ють по обличчю, ноги ковзають по вологому листю, але я відчуваю дике піднесення. Я змогла! Я втекла від Глозеля, від мачухи, та небажаного шлюбу. Я повернуся у цей палац не покірною лялькою, а справжньою володаркою. Впевнена, Флодерік не відмовиться від моєї пропозиції. 

Чую шурхіт чужих кроків. Не встигаю заховатися і мені назустріч зі сховку дерев виринає висока постать. Сильна рука перехоплює мене поперек талії та притискає до себе. 

— Відпустіть! — я відчайдушно вдаряю нападника ліктем, але він наче не відчуває моїх ударів.

— Куди зібралася? — голос Ксандера звучить над вухом.

Він розвертає мене до себе. У світлі місяця його обличчя здається висіченим з граніту. Жодної емоції чи натяку на ту пристрасть, котра спалахнула між нами декілька годин тому.

— Ти стежиш за мною? — мій голос тремтить від гніву та розчарування. Підозріло зіщулюю очі та розумію, що чоловік рухається до палацу. — Ні, ти звідкись йдеш.

Він мовчить, не заперечуючи, і не підтверджуючи моїх слів. Зачарована його вродою, близькістю, та обережними дотиками, стою нерухомо.

— Ти вирішила втекти? — чоловік бачить мене наскрізь. 

— Чому одразу втекти? — вдавано сміюся і розумію, що акторка з мене погана. — Може я хотіла прогулятися? 

— Сама, без охорони, серед нічного лісу зі саквояжем  у руках?

— А чому ні? Може я хочу побути наодинці?

Ксандер ні на мить не вірить у мою брехню. Він притискає мене сильніше до себе і я розумію, що нікуди не втечу з цих чіпких обіймів. Чоловік нахиляється надто близько до мене й майже шепоче:

— Не потрібно тікати пішки, ти далеко не дійдеш. Тебе знайдуть перш, ніж ти встигнеш дістатися людного місця. Крім того, не думав, що ти дозволиш Весті перемогти. Я гадав, ти не маєш наміру віддавати їй свій трон.

— Трон і так належить їй. Я лише намагаюся не перетворитися на маріонетку у її руках. Мені небезпечно перебувати у палаці, — тягнуся до чоловіка і наші губи розділяє крихітна відстань. Не наважуюся її здолати та говорю надто тихо. — Якщо не ти, хтось інший виконає її завдання.

Він на мить завмирає. Ловлю його погляд на своїх вустах та сподіваюся на поцілунок. Нехай для Ксандера я не важлива, проте нічого не можу вдіяти зі своїми бажаннями, котрі затягують у прірву. Наче опанувавши себе, він хитає головою:

— Все має бути схожим на нещасний випадок і не викликати підозри. Це не легко влаштувати, тож трохи часу у тебе є. Повертайся до палацу, я тебе проведу, — його руки розмикаються і він мене відпускає. 

Ця примарна свобода небажана та непотрібна. У глибині душі щось обривається, і я розумію, що він мене не врятує. Продовжую стояти нерухомо.

— Якщо повернуся, то завтра стану дружиною Глозеля. Цим шлюбом Веста закріплює свої позиції, а не мої. Будь ласка, дозволь мені піти.

З надією дивлюся у темні очі, в яких іскриться вогник. Ксандер йде до палацу, змушуючи мене рухатися за ним.

— Ти спадкоємиця престолу, і палац твій дім. Ти не маєш іти з власного дому. Веста не має дракона, а ти маєш. Її влада не вічна, а щодо завтра… — він на мить замовкає, наче йому відомо більше, ніж він може сказати. — Ти не знаєш, що буде завтра. Можливо Глозель не повернеться. Знаєш, листи інколи губляться чи ще щось стається.

— Потрібно диво, щоб він завтра не повернувся, — на очі навертаються сльози, але навіть це не розчулює Ксандера. Він залишається незворушним і лише стискає плечима:

— Час повірити у дива, — він бере мене за руку та тягне до палацу.

Перед очима спалахує видіння. Тронна зала купається у променях сонця, Веста велично сидить на троні й зневажливо звертається до Ксандера:

— Тебе бачили вночі з Авітель. Ви прогулювавлися садом.

— Так, вона хотіла втекти, але очікувано, не змогла. Я її схопив та вмовив повернутися, — Ксандер опускає голову та виправдовується.

— Вмовив? — Веста здивовано піднімає брови догори.

— Авітель майже довіряє мені. Я переконав її, що ця втеча небезпечна.

— Дарма, це був ідеальний шанс її позбутися. Принцесу розірвали хижаки, яка трагедія! — Веста глузливо прикладає долоню до серця. 

— Авітель вам підкоряється і, при всій повазі, але гадаю її смерть вам не вигідна. У вас немає дракона, і Флодерік не випустить нагоди захопити трон. 

— У мене є дві спадкоємиці. Я стану регентом, тож не смій казати, що мені вигідно, — Веста підводиться на ноги та хижою ходою наближається до Ксандера. Хитро зіщулює очі:

— Я бачила як ти поводився з нею на балу. Мені здалося, чи вона тебе приваблює? Складалося враження, що ти ревнував.

— Сподіваюся їй теж так здалося, — його слова ранять мене, наче гострий кілок. Він хижо всміхається та продовжує говорити. — Вона юна, недосвідчена, її легко обманути. Нехай думає, що я її друг.