Глава 23

З моїх долонь випадає каблучка, яку я від нервів критула у руках. Одразу піднімаюся та біжу  коридорами, не відчуваючи ніг, поки не впираюся у важкі дубові двері батьківських покоїв. Вартові без зайвих слів пропускають мене всередину. 

Всередині стоїть задушливий запах ладану та трав. Батько лежить блідий посеред величезного ліжка, здаючись зовсім маленьким, висушеним, наче старий пергамент. Біля нього, ідеально рівна й незворушна, стоїть похмура Веста, схожа на грозову хмару.

— Тату, — я падаю на коліна біля ліжка, хапаючи його за крижану руку. — Тату, це я, Авітель. Подивися на мене.

Батько не рухається. Веста кладе долоню на моє плече. Я здригаюся від цього жесту.

— Не витрачай сили, Авітель. Він тебе не чує.  Ми ще не готові до його втрати. Ще надто рано, але цілителі нічого не обіцяють.

— Як же це? — з моїх грудей виривається ридання. Єдина рідна людина, яка у мене залишилася покидає цей світ. Я розвертаюся до цілителів, — ні, не може бути. Зробіть щось.

— Ми зробили все, що могли. Залишилося лише чекати, — Сайрус стає біля вікна.

Я йому довіряю, і впевнена, якби був шанс врятувати батька, то він би ним скористався. Світ навколо втрачає барви. Десь на задньому фоні до мене доноситься голос Вести:

— Потрібно готуватися до найгіршого. Якщо він помре, то за правом престолонаслідування, на трон сядеш ти, Авітель.

Моїм тілом пробігає блискавка. Не вірю, що Веста дозволить мені сісти на трон. Скоріш за все, вона пришвидшить день моєї смерті. Мачуха забирає долоню від мого плеча та підходить до Корнеліуса, якого я вперше помічаю у тіні портьєр. Веста продовжує говорити надто солодким голосом.

— Ми всі розуміємо, що ти ще не готова до цього. Тобі потрібна допомога. Не хвилюйся, я звісно допомогатиму, і на щастя, у нас є Глозель. Потрібно пришвидшити ваше весілля, щоб трон ви зайняли разом. Завтра вранці ви одружитеся. Сподіватимемося, ми матимемо стільки часу і встигнемо все організувати.

У цю мить у мене наче забирають кисень. У грудях перчить, а у серці спалахує бунт. Я піднімаюся на ноги:

— Так не можна. Як ви можете говорити про весілля, коли батько присмерті?

— Саме тому ми про нього і говоримо. Отямся, Авітель! — Веста підвищує голос. — Фродерік збирає військо та має намір заявити про своє право на престол. Невже ти хочеш, щоб він з'явився тут зі сотнями драконів, котрі спалять столицю? 

— Фродерік двоюрідний брат короля, він лише четвертий у черзі на престол, — нагадую.

— Так, але він хоче оскаржити право жінок займати престол, — Веста робить паузу та складає руки будиночком. — Якщо на троні буде сильний чоловік, то Фродерік не посміє напасти. Глозель найкращий вершник, його дракон сильний та становить загрозу для будь-кого. Все вирішено, ваше весілля відбудеться завтра вранці, коли прибуде Глозель. Йому вже повідомили і він повертається з прикордонної застави.

Для мене це звучить, наче вирок. Звісно, я знала про це весілля, але сподівалася, що воно відбудеться пізніше, а ідеальний для нього час взагалі ніколи. Перелякано шукаю варіанти, щоб відмовитися від цього небажаного шлюбу:

— Але Глозель і так може битися за нас, нам не обов'язково одружуватися.

— Ти думаєш, що Фродерік підкорятиметься тобі? — Веста здивовано зводить брови. — Дівчиську з драконом меншим за собаку? Він прийде забрати своє, і якщо це станеться, то ми маємо бути готові. Весілля завтра, Авітель. Йди, відпочинь. Тут ти батьку нічим не допоможеш. Нам залишається лише сподіватися на краще.

Важкий тягар опускається на груди. Мене стискає горе, і не маю сил заперечувати. Мовчки виходжу з покоїв, сльози застелають очі і мені хочеться сховатися від усього світу. Лише опинившись у своїх покоях, я дозволяю собі розридатися. Б’ю кулаками у холодну стіну, проклинаючи Весту, долю і свою безпорадність. Знесилена, падаю на підлогу. Сідаю, охоплюю коліна руками й не стримую ридання.

— Авітель!

До покоїв заходить Ксандер. Вперше за весь час бачу на його тривогу. Я піднімаюся на ноги, не бажаю показувати йому свою слабкість.

— Чого тобі?

— Ти не прийшла на тренування.

— Мій батько помирає, — мене душать власні слова. — На додачу, Веста вирішила завтра видати мене заміж за Глозеля. Як я можу протистояти їй, якщо вона використовує навіть власних доньок для своїх амбіцій? У мене нікого не залишилося. Я зовсім одна і не розумію навіщо це все. Чому я маю виходити заміж за чоловіка, якого не можу терпіти? Чому я маю дарувати Весті владу? Нехай Фродерік забирає собі трон, якщо так його бажає, він хоча б Вальмонт.