Глава 22

Наступного дня після тренування прогулююся у саду разом з Рубінчиком. Моя форма вершниці забруднилася, але я починаю звикати до життя серед драконів. Рубінчик не летить, а кумедно перестрибує з одного підстриженого куща на інший, намагаючись спіймати метеликів. З-за широкої мармурової колони виходить Беатріс. У свої дев'ять років вона виглядає занадто тендітною у важкій парчевій сукні, яку її змусили одягнути. Вона застигає на місці, а в її очах спалахує страх:

— Ой! Він мене не вкусить? — сестра боязко робить крок назад.

— Ні, — хитаю головою. — Він дуже миролюбний. Хочеш познайомитися з ним ближче?

Беатріс боїться зробити зайвий рух. Вона стоїть непорушно, насторожена та напружена. Я простягаю руку і дракон опускається біля моїх ніг. 

— Дивись, який він гарний. Підходь ближче, він не образить.

— Мені не можна, — Беатріс ховає погляд. — Мама каже, щоб ми з тобою не говорили, бо ти нас не любиш.

Я стискаю руки в кулаки. От, Веста! Налаштовує дітей проти мене та втягує їх у свою брудну гру. Я присідаю біля дракончика.

— У мене немає причин вас не любити. Ми сестри, у нас одна кров, один батько, але ми майже не знайомі. Я поїхала, коли ти була ще зовсім маленькою, а Ліліана взагалі не народилася. Може познайомимося ближче?

Дівча киває та робить нерішучі кроки. Рубінчик нахиляє голову набік, вивчаючи гостю. Я простягаю до неї долоню:

— Дай мені руку.

Беатріс слухняно вкладає свої пальчики у мою долоню. Я повільно підношу її до дракона. Наші пальці торкаються міцної луски.

— Ой! Він теплий! — вона обережно піднімає руку, кінчиками пальців торкаючись його крила. — На дотик як нагрітий на сонці камінь.

— Кажуть, у венах дракона тече вогонь. Вони не можуть бути холодними.

Беатріс сміливішає, легенько чухає дракона під підборіддям, і той заплющує очі, підставляючи шию.

— Авітель, — дівчинка піднімає на мене погляд, і в ньому раптом з’являється зовсім не дитяча серйозність. — Мати готує нас до Ритуалу. Вона каже, що через три дні ми маємо прив’язати сильних драконів. Щоб підходили до найбільших. Я боюся висоти і драконів.

Я хмикаю. Це так не працює. Веста немає жодного відношення до крові дракона й навіть не уявляє, як насправді формується зв’язок. Я беру її маленькі, холодні долоні у свої.

— Слухай мене уважно, Беатріс. Ти донька короля, у тобі тече кров наших предків. Дракони були їхньою частиною і один з них стане частинкою тебе. Коли ти відчуєш зв’язок з драконом, то перестанеш боятися. Проте, якщо біля котрогось з драконів тобі буде не комфортно, то просто відступи. 

— Мама каже, що ми не лізтимо на плато. Для нас вигадали полегшений ритуал прив’язки, але я всеодно боюся, — у голосі сестри бринять сльози.

Я стискаю губи. Цій навіженій хоча б вистачило розуму не ризикувати дітьми під час підйому на плато. Витираю сльозу з її щоки, хоча в самій всередині все тремтить.

— Я теж боялася. Мені було так страшно, що я цілу ніч не спала перед ритуалом. Боятися — це нормально. 

Ми сидимо так декілька хвилин, сховані від усього світу густою зеленню. Рубінчик притуляється до Беатріс, а вона з певною пересторогою притискає його до себе. Він нюхає її руки та кривиться. Миттю відходить до мене, наче намагається щось сказати. Проте наш ментальний зв’язок досі спить, і я, мабуть, єдина вершниця, яка не розуміє свого дракона.

У наступні дні Беатріс, наче навмисно чекає, коли я повертатимуся з тренування та зустрічає нас у саду. Рубінчик спокійно реагує на неї, проте не грається і не ластиться. 

Сьогодні ранок вривається у покої яскравим світлом. Я одягаю костюм вершниці. Заплітаючи волосся у коси, служниця робить зручну зачіску. Раптовий стук у двері привертає увагу. 

— Заходьте, — розвертаюся обличчям до дверей.

До покоїв заходить Сайрус. Явно чимось стурбований, робить легкий уклін:

— Ваша Високосте, у мене погані новини. Його Величності королю, вашому батьку, погіршало.

Тамую подих, а моє серце прискорює свій ритм. Сайрус продовжує говорити:

— Він непритомний, але ми підтримуємо у ньому життя. Я боюся робити втішні прогнози.