Глава 11

Замість нищівного удару, раптом відчуваю дивне, щільне тепло. Під ногами з’являється невидима опора, та спрямовує ступню на кам’яний виступ. Навколо талії та під плечима мене охоплює димчаста червона смужка. Вона яскраво пульсує на фоні похмурих скель, обплітає зап'ястя і м'яко штовхає мене вверх по кам'яній стіні.

Ксандр! Це його магія і він мені допомагає. Мабуть, стоїть десь серед натовпу або у тінях скель. Проте, це заборонено. Якщо дізнаються, що він мені допоміг, то йому загрожує смертна кара, а мою прив’язку не вважатимуть справжньою. Не розумію навіщо Нортостон ризикує собою. Магічна підтримка діє як живий каркас. Червона смужка повітря підтримує мої ступні, створюючи надійну опору там, де камінь надто слизький. Його магія підштовхує мене вгору, я хапаюся за наступний уступ. Червоне марево не зникає, воно залишається поруч, наче невидимий провідник, що вказує шлях крізь шторм. Роблю ще один ривок, і підтягуюся до самого краю плато. Я опиняюся на плато і смужки легкого диму зникають. Моє тіло тремтить від холоду та страху.

На сусідніх скелях видніються тіні драконів. Вони чекають мого поклику, а я розумію, що мій клич може стати для мене смертельним. Дощ не припиняється, і вітер  пронизує холодом до кісток. Випрямляючись, стаю на ноги. Піднімаю руку догори та голосно промовляю завчену фразу, яка відлунює від скель: 

— Я, Авітель Вальмонт, принцеса Айронгарду, кров від крові королів Айронгарду, перша у черзі спадкоємиця престолу, прикликаю того, чиє серце викуване у вогні, хто розділить зі мною небо, подих, і стане моєю тінню в небі. 

Одна з тіней на сусідньому піку розправляє крила. Це величезний обвуглено-чорний дракон. Він злітає у повітря та наближається до мене. Надто великий, надто небезпечний і я не впевнена, що впораюся з ним. У порівнянні з цим гігантом, дерев'яний каркас, на якому я тренувалася вчора, здається карликовим. 

Дракон облітає мене, проте не поспішає приземлятися. З іншого піку злітає ще один дракон з червоним відтінком луски. Він дещо менший і мені не так страшно. За ним летять ще два дракони, а з протилежної скелі наближаються й інші. Моя магія, яку я так довго ховала, виривається назовні безконтрольною хвилею. 

Земля здригається під вагою звіра, котрий вирішив першим відповісти на мій зов. Він приземляється надто близько. Його кіготь сягає мені до грудей і це найбільший дракон, якого я коли-небудь бачила. Завмираю від страху й не рухаюся. Якщо мені судилося згоріти від його полум'я, то нехай це буде гідна смерть.

Проте він не поспішає мене убивати. Нахиляється, принюхується та випускає у повітря загрозливий рев. Навколо мене приземляються й інші дракони. Вони чітко відчувають мій страх та магію. З таким набором мені не прив'язати жодного дракона. Дивлюся на цих величних створінь та намагаюся відчути поклик, особливий зв'язок, який назавжди поєднає мене з драконом. Зважуюся та повільно йду платом. Один з них, з лускою кольору застиглої крові, вискалює ікла, коли я проходжу повз. Моя магія реагує на його агресію. Відчуваю лоскіт на кінчиках пальців і одразу намагаюся  придушити цей вибух сили. Дракон відвертається, але не відводить погляду від мене. Невпевнено йду далі. 

— Та що ж ви всі такі великі? — скаржуся, обережно обходячи смарагдовий хвіст дракона. — Вам всім потрібні справжні вершники, а не я. 

Хочеться знайти такого дракона, який б не мріяв мене з’їсти. Вони не спопеляють мене через мою магію, і наче на щось чекають. Дощ сипле з неба, я промокла наскрізь і дуже замерзла. Мені назустріч йде дракончик. Маленький, розміром десь до середини моєї литки, він явно чиєсь дитинча, котре випадково опинилося на цьому суворому святі смерті. Червона луска з чорними завихреними лініями вражає своєю красою, нагадуючи застиглу лаву, в якій заплуталися тіні. Вздовж спини простягається гребінь з маленькими, але вже гострими шпилями.

Дракон зупиняється лише за крок від моїх чобіт та зосереджує на мені погляд червоних очей з вертикальною зіницею. Він не гарчить. Схиляє голову набік, вивчаючи мене з дитячою цікавістю. Я сподіваюся, що його мама мене не спопелить. 

— Замерз? — моє серце тане під поглядом його оченят. — Десь тут твоя мама? Ти ж не міг один прилетіти аж сюди?

Знаю, що марно чекати на відповідь. Вершник ментально спілкується тільки зі своїм драконом після прив'язки. Ігноруючи бруд і каламутні калюжі, повільно опускаюся на одне коліно.

— Привіт, маленький, — усміхаюся, мій голос ледь чутно тремтить від холоду. — Підемо шукати твою маму?

Чорний дракон, який зараз найбільший серед усіх, робить крок до мене. Схиляється надто низько і його зіниці опиняються на рівні моїх очей. Він уважно вивчає мене поглядом і здається, хоче встановити прив’язку. Моє серце нестримно калатає під грудьми, а я досі не розумію, як маю його осідлати.

Дитинча дракона загрозливо клацає зубами та реве на цього гіганта. Наче чогось злякавшись, чорний дракон відступає. Я обережно простягаю руку долонею догори. Дракончик робить обережний крок вперед і тикається гарячим носом у мою долоню. У цей момент світ навколо перестає існувати. Я більше не відчуваю зливи чи крижаного вітру. Між нами спалахує тонкий зв’язок, наче павутинка, але міцний, як сталь. Це не те підкорення, про яке писали в підручниках Академії, це впізнавання. Я відчуваю його голод, його цікавість і те, як він теж замерз під цією зливою. Він моя іскра в темряві, а я для нього вогонь. На моєму зап'ясті з'являється знак, зображення червоного дракона з розправленими крилами. Розумію, що це прив’язка. Я прив'язала дракона і тепер жодний з них немає права мене спопелити.