Глава 10

Виходжу з покоїв та прямую до батька. Не впевнена, що сьогодні виживу, тому йду до нього попрощатися. Вартові відчиняють двері. Король напівсидячи лежить у ліжку. У покоях знову стоїть нестерпний сморід гнилі, і навіть відчинене вікно не може цьому зарадити. Побачивши мене, батько зіщулює очі:

— Катаріно? — називає ім’я своєї сестри, яка героїчно загинула під час битви на драконі. Вона була воїтельницею та вмілою вершницею. Я підходжу ближче та хитаю головою:

— Ні, це я батьку, Авітель.

— Авітель? — його очі на мить прояснюються. — Ти ж ще маленька. 

На очі навертаються сльози. Боляче бачити його таким. Сідаю поруч на ліжко та беру його долоню.

— У мене сьогодні прив’язка до дракона. Я боюся, — шепочучи, зізнаюся у своїх страхах. 

— Рорік, — батько згадує свого дракона. —Давно я не літав.

Він хоче сказати щось ще, але у покої вривається Веста. Її обличчя розчервонілося від злості. Зробивши швидкі кроки, вони миттю опиняється біля ліжка.

— Хто дозволив тобі сюди навідуватися? — королева гордовито задирає голову та говорить зі зневагою.

— Мені не потрібний дозвіл. Я спадкоємиця престолу і можу вільно пересуватися палацом, — стаю на ноги та випрямляю спину.

— Спадкоємиця? — вона видає короткий смішок, від якого холоне в грудях. — Побачимо чи зможеш ти це довести. Навіть якщо ти прив’яжеш сильного дракона, це не зробить тебе королевою. Тобі бракує вмінь, навичок та досвіду. Піддані тебе не поважають і я єдиний твій шанс хоч якось зберегти твою примарну владу. Це я прикликала тебе з Академії та люб’язно даю змогу прив’язати дракона. Без цього тобі нізащо не стати королевою. Раджу пам’ятати про це і не ворогувати зі мною. 

Веста повільно обходить ліжко батька, її важка сукня шарудить об кам'яну підлогу, немов луска велетенської змії. Вона зупиняється навпроти мене, і я відчуваю, як від неї віє холодом, який не здатне розсіяти навіть літнє сонце за вікном. Її слова — це витончена отрута, яку вона впорскує мені просто в серце. З усіх сил намагаюся не показувати свій відчай і не опускаю голови:

— Я пам’ятаю це, так само, як і пам'ятаю, хто мене відправив до Академії. Ви змушені терпіти мою присутність тільки тому, що я наступна у черзі трон. Я не питатиму дозволу, щоб відвідати батька, а у всьому решта я визнаю вашу владу.

Роблю швидкий реверанс та прямую до дверей. З її появою, ця зустріч втратила сенс. Наче на каторгу, рухаюся довгими коридорами. За вікном небо вкрилося похмурими хмарами. Площа перед підніжжям скель заповнена людьми. Я нервово переминаюся з ноги на ноги та терпляче чекаю у холі. Нарешті з’являється Веста та мої сестри. У неї на голові корона, а за плечима довгий плащ. Вона зупиняється біля мене:

— Беатріс, Ліліано, ви йтимете позаду Авітель. Я йду перша, — жінка бере мене за руку. Від її холодних пальців, шкіра вкривається невидимою памороззю. — Успіхів, дорогенька! Хоч ти й не віриш, але я завжди бажала тобі добра. Бути вершницею небезпечно, тому я відправила тебе до академії. Ми ж не знали, що з Дейвом станеться така біда, — вона відпускає мою долоню та витирає зі щоки невидимі сльози. — Сподіватимемося, що ти хоч когось зможеш прив’язати.

Веста стає попереду та киває. Лакеї відчиняють двері. Королева виходить на вулицю з гордо піднятою головою. Я рухаюся за нею і з кожним кроком збільшується хвилювання. Перевіряю наявність зілля у кишені. Стискаю флакон, який маю випити перед появою драконів та трохи заспокоюся. Під урочистий голос  церемонімейстра стаю на площі. Королева та сестри сідають на крісла, а я знаходжуся на невеликому підвищені. Навколо площі надто багато людей, і вони прагнуть мене побачити. На трибунах сидить знать. Одразу помічаю Себастьяна. Він одягнутий надто розкішно у золотистий костюм розшитий білими нитками. З неба починає падати дощ. Холодні краплі торкаються шкіри, проникають під одяг та окутують холодом. Незважаючи на негоду,  церемонімейстер продовжує:

— Сьогодні її Високість Авітель Вальтер, спадкоємиця престолу Айронгарду, має довести своє право на кров дракона. Нехай полум’я стане її силою. Вона підніметься на плато і повернеться вершницею, або не повернеться зовсім.

Роблю перший крок до підніжжя. Під ногами відчуваю нерівне каміння, котре стало смертельно слизьким від потоків води та грязюки. Очі Вести спостерігають за мною з високого помосту під навісом, і здаються холоднішими за дощові краплі. 

Попереду на мене чекають видовбані у скелі вузькі сходи. Вони круто піднімаються вгору являючи собою грубі, гострі виступи, де кожна помилка може стати останньою. Хапаюся за мокрий камінь, відчуваючи, як він холодним подихом обморожує мої долоні. Лізу вгору, засовую чобіт у вузькі розщелини. Дощ застилає очі, заважає бачити наступний уступ. Сходи настільки вузькі, що мені доводиться притискатися грудьми до скелі, відчуваючи серцем кожен вібраційний відгомін далекого реву, який долинає з вершини плато. Слиз під пальцями змушує руки здригатися від напруги, а вітер намагається відірвати мене від стіни. Зазвичай у тих, хто піднімається сюди, позаду роки тренувань, а у мене тільки знання з придворного етикету та різних наук. 

Мій чобіт зісковзує і я зависаю на руках. Серце провалюється у порожнечу. З кишені випадає флакон із зіллям та розбивається об каміння. На мить приречено заплющую очі й розумію, що це кінець. Навіть, якщо я якимось дивом вилізу на плато, то дракони відчують мою магію та спопелять живцем. Пальці втрачають опору на слизькому камінні, а тіло під дією власної ваги невідворотно відхиляється назад і я падаю у прірву.