Глава 8

Підходжу до дерев’яної конструкції, яка лякає мене ледь не до смерті. Стаю на дерев’яну підніжку, хапаюся за ремені і підтягуюся. Ступнею зачіпаюся на невеликий уступ та повторюю маневр. Долізаю до верху й якимось дивом опиняюся у сідлі. Розріз на сукні непристойно оголює ногу, але я заспокоюю себе тим, що крім нахабного Ксандера, цього ніхто не бачить, а мені має бути все одно на його думку.  Важко дихаючи, дивлюся вниз. Звідси Нортостон здається не таким високим та загрозливим.  

— Тримайся за гребені. Політ під час прив’язки відбуватиметься без сідла, і ти маєш втриматися. Хлопці, приведіть механізм у дію.

Оглядаюся, і з-за колон на майданчик заходять двоє чоловіків у темній формі. Я розумію, що вони також з тіней драконів, фактично підлеглі Ксандера. Вони стають біля основи конструкції та одночасно натискають на масивні важелі. Відчуваю, як глибоко під платформою оживає механізм. Важкі противаги приводять у рух, а ланцюги натягуються зі зловісним скреготом. Конструкція різко нахиляється вперед, імітуючи вхід у піке. Я скрикую, і мої пальці, що вчепилися в один із гребенів, біліють від напруги.

— Не руки! — Ксандр крокує поруч із платформою. — Ти намагаєшся вирвати йому хребет чи втриматися? Стегна! Працюй стегнами!

Тренажер здригається і робить різкий випад убік. Мене ледь не викидає з сідла, і лише дивом  встигаю сильніше стиснути боки конструкції ногами. Черговий поштовх виявляється ще сильнішим. Механізм розгойдується, створюючи ілюзію потужного помаху крил. Мене кидає вгору, я на мить втрачаю контакт із сідлом і відчуваю паралізуючий страх. Перелякано притискаюся животом до конструкції, міцно стискаю пальці та стегна. Заплюющую очі та з усіх сил намагаюся втриматися.

— Дивіться на мене, Авітель! — голос Ксандера пробивається крізь шум ланцюгів.

Змушую себе розплющити очі й опустити погляд на нього. Він стоїть посеред пилу, непохитний, як скелі Айронгарду. 

— Вам потрібно відчути і рухатися разом з драконом.

Я роблю глибокий вдих, ковтаючи розпечене повітря, і замість того, щоб боротися з рухом, намагаюся піддатися йому. Вирівнюю спину і відчуваю, як напружені м’язи ніг нарешті знаходять опору.

— Добре, а тепер спробуємо по-справжньому. Хлопці, повний оберт, — наказує Ксандр, а мене охоплює паніка.

По-справжньому? А досі було не по-справжньому? Моє серце скажено калатає, а пальці з усієї сили стискають гребінь. Конструкція знову починає несамовито крутитися, перетворюючи світ навколо на суцільне марево з піску та сонця. У мене паморочиться у голові, до горла підступає нудота і я заплющую очі. Конструкція піднімається вверх і я зісковзую з сідла. Не втримуюся та падаю. За мить перед очима проноситься все життя. Ксандеру й справді не потрібно мене вбивати, він просто створив умови, за яких складно вижити. Яка ганьба! Смерть під час тренування.

Несподівано відчуваю як щось тепле й майже невагоме торкається моєї ноги, наче ліана, тягнеться до стегна та обвиває талію. Це щось затримує моє падіння а на мені опиняються чужі руки. Ксандр ловить мене і не дозволяє впасти. Чіпляючись за плечі, висну на ньому. Він обережно ставить мене і я ногами торкаюся розпеченої землі. Досі боюся впасти, не відпускаю чоловіка. Зариваюся носом в його шию та міцно притискаюся. Серце Ксандера калатає так само швидко, як і моє. Я тремчу й не до кінця розумію, що сталося. Гаряча долоня опускається моєю спиною, заспокійливо погладжуючи:

— Все добре. Ти вже не падаєш, — Нортостон відстронюється, проте я досі боюся відпустити його плечі. Піднімаю голову та дивлюся в темні очі, в яких застиг переляк.

— Щось затримало моє падіння. Змія! — підстрибую від власного припущення. Забираю руки від Ксандера і хапаю поділ сукні. Піднімаю тканину, відчайдушно намагаючись знайти на собі змію.

— Це не змія, заспокойся, — Нортостон бере мене за руки, проте я все ще намагаюся витрясти з себе підступного плазуна. — Це я, чуєш? Я не дозволив тобі впасти. Дивись, — від Ксандера розповзаються димчасті червоні смуги.

 Вони ніжно торкаються рук, повзуть до шиї та лагідно пестять щоку. Я завмираю, уважно стежу за димчастими смугами. Усвідомлення того, що щойно відбулося, накриває гарячою хвилею. Здивовано підіймаю брови догори:

— Ти мене врятував? Вирішив не виконувати наказ Вести?

В його очах з’являється прозріння. Розсіюючись у повітрі, димчасті смуги зникають. 

— Не перебільшуй, ще ніхто не вмирав від падіння з конструкції. Максимум перелом кісток. Не хочеться, щоб ти виправдовувала своє затрашнє падіння з дракона сьогоднішньою травмою. Лізь назад, потрібно ще потренуватися. 

Тренажер дракона має приблизно такий вигляд