Глава 7

Стою як вкопана та не збираюся робити жодного кроку. Я зверхньо підіймаю голову та намагаюся приховати страх, котрий лоскоче нерви:

— Сподіваюся ти не маєш наміру мене вбивати, бо у такому випадку я нікуди з тобою не піду.

— Не хвилюйтеся, я ж сказав, що до часу прив’язки я вас не чіпатиму. 

— Що саме ти підготував? — прямую тією доріжкою на яку він вказав. 

Почуваюся нерозумною овечкою, яка прямує у лігво вовка, але цікавість перемагає. 

— Сподіваюся це допоможе вам вижити на завтрашньому ритуалі, — Ксандр мене дивує.

— Хіба Веста не доручила тобі протилежне завдання?

— А хіба ви не запропонували мені вдвічі більше? — він посміхається та грайливо підіймає брови до верху. Цим жестом чоловік ще більше мене бентежить. Я зупиняюся.

— А ти погодився?

— Скажімо так, я у роздумах. Проходьте, — Ксандр вказує на доріжку, котра веде до тренувальної бази. Я піднімаюся на гору і через розпечене сонце, літня спека здається майже відчутною на дотик. Тут немає острівців зелені та води, як у палаці. Довкола тільки руді схили з піску та каменю. Пил піднімається з-під чобіт Ксандера та осідає на моїй сукні. Мої ноги плутаються у вузькому подолі, а кожен крок вгору кам’янистою стежкою здається випробуванням. 

Ми виходимо на широке плато, врізане у скелю. Тренувальна база суворе місце, позбавлене будь-якої розкоші. Навколо майданчика височіють масивні кам'яні колони, обмотані товстими ланцюгами, а в повітрі стоїть стійкий запах розігрітої шкіри та заліза.

Посеред бази височіє страхітлива конструкція, котра імітує спину дракона. Вона являє собою високий дерев'яний каркас, обтягнутий грубою лускатою шкірою, закріплений на складній системі важелів. Конструкція підвішена над глибоким жолобом, заповненим піском, щоб пом'якшити падіння тих, хто не втримався.

— Вчора ти переймалася, що не втримаєшся на спині дракона. Звісно, це не дракон, але саме на цьому тренажері тренуються майбутні вершники, — Ксандр вказує на тренажер, який у променях вечірнього сонця має вигляд справжнього чудовиська. Зіщулюю очі і намагаюся пригадати, коли я таке говорила. Усвідомлення блискавкою вдаряє по тілу.

— Ти чув мою розмову із Себастіаном? — Ксандр киває і я розгублено продовжую:

 — Але ти стояв далеко і не міг почути.

— Очевидно, що почув, — він простягає мені шкіряні рукавички. — Одягни, це щоб тобі руки не натерло. 

Я вагаюся, а чоловік втрачає терпіння. Він бере мою долоню та сам одягає чорні рукавички. Його пальці теплі, а грубі дотики породжують іскри на шкірі. Чоловік відпускає мене та вказує на дерев'яного дракона, оббитого шкірою:

— То як, спробуєш залізти на нього?

Я дивлюся на високе сідло заковане в сталь, і не уявляю, як маю на ньому опинитися. Тут ні східців, ні драбини, ні якихось інших конструкцій. Проте мене вражає не це. Себастіан, котрого я вважаю другом, запропонував довіритися інстинктам, а Ксандр вирішив показати з чим я матиму справу. Звісно, за один день мені не стати вершником, але сподіваюся, що матиму хоч віддалену уяву про те, що потрібно робити. Чоловік помічає мої вагання:

— Ти чекаєш на сходи? У справжнього дракона їх немає.

Піднімаю поділ сукні та намагаюся залізти на дерев’яну підніжку. Проте поділ надто вузький і обмежує рухи. У такому вбранні ніхто не залізе на цього велетня. Роблю спробу донести це до Ксандера:

— Я не одягнута відповідним чином.

— Дракон не чекатиме, поки ти переодягнешся. Йому байдуже до твого одягу, — він дивиться з насмішкою в очах.

Дратує його зарозумілість. Нортостон говорить зі мною не так, як належить говорити з принцесою. Здається, його мета не навчити мене, а принизити. Злість вирує у грудях і хочеться збити з чоловіка цю пиху. Чіпляюся поглядом за його кинджал, котрий висить на поясі. Стискаю губи та підходжу до Ксандера. Хапаюся за руків’я кинджала і одразу відчуваю долоню чоловіка на своїй руці.

— Що ти робиш? — дивлячись в очі, нахиляється до мене. 

Відчуваю жар його шкіри і це розпалює полум’я у животі. Продовжую тримати руку на кинджалі й намагаюся не виказати свого збентеження.

— Хочу позичити у тебе кинджал. Ти ж не відмовиш принцесі?

Він забирає долоню і я витягую кинджал з ножна. Ксандр має напружений вигляд. Нортостон нагадує звіра, котрий у будь-яку мить готовий накинутися на ворога. Я нахиляюся та прорізаю поділ незручної сукні. Роблю розріз від стегна до п’ят і більше ніщо не сковує мої рухи. Випрямляюся та простягаю ножа чоловіку. Проте він не поспішає його забирати. Погляд Ксандера прикутий до моїх ніг, котрі тепер видно з-під подолу сукні. Він застигає на декілька секунд, а потім долає своє заціпеніння.

— Це дещо нестандартне рішення, — вихоплює кинджал з моїх рук.

— Дракони не дивитимуться на мій одяг, ти сам це сказав.

Сукня Авітель