Глава 5

Себастьян  стає біля мене та дивиться на гори. Я стискаю поручень сильніше:

— Намагаюся зрозуміти, як мені прив'язати дракона.

— Ти Вальмонт, у тобі кров дракона, вони самі прилетять на клич. Чув, його вже подали. Дейв прив'язав одного з найсильніших драконів, впевнений, ти теж зможеш.

Згадка про брата викликає тугу. Він був сильним, витривалим, а я повна його протилежність. 

— Ти єдиний, хто підійшов до мене. Всі вдавали, що не помічають повернення принцеси. Навіть мої кузени проігнорували мою присутність. Себастьяне, скажи, що тут відбувається насправді? Веста налаштувала всіх проти мене?

— Не знаю, мені про це нічого не відомо, — чоловік робить крок до мене та нервово переминається з ноги на ногу. — Може вони просто бояться тебе?

— Мене? — з моїх грудей лунає сміх. — Я знаю, що ніхто не сприймає принцесу серйозно.

— Я сприймаю, — в очах Себастьяна немає жодної насмішки. Тамую подих і слухаю далі. — Зізнаюся, я трохи злякався, коли вчинив необачно та обійняв тебе, дозволивши собі вільність на очах у всіх. Але ти не наказала покарати мене за це і я зрозумів, що ти не змінилася, залишилася такою ж неймовірною, як і була.

Його слова кидають у жар. Я не звикла до чоловічої уваги. В академії навчилася тільки дівчата і я не знаю, як належить реагувати у таких випадках. Згадую уроки етики, та широко всміхаюся:

— Дякую!

Наче набравшись сміливості, Себастіан бере мене за руку:

— Я радий, що ти повернулася. Ти стала дуже вродливою дівчиною. Знаєш, ти мені дорога, я скучив за нашими розмовами.

Його погляд зупиняється на моїх вустах. Він тягнеться до мене, і мої долоні миттю пітніють. Чоловік заплющує очі, а моє серце починає шалено калатати з переляку. У тіні колони помічаю Ксандера. Він стоїть, схрестивши руки. Нахабно спостерігає за нами з лінивим виразом обличчя. Я шепочу Себастьяну:

— Ми не самі, за нами стежать.

Чоловік відхиляється та відпускає мою руку. Оглянувшись довкола, невдоволено кривиться:

— Веста приставила до тебе свого вірного пса?

— Схоже на те. Ксандр відданий Весті? — намагаюся дізнатися більше.

— Не знаю, він надто непередбачуваний. У будь-якому випадку, я не хочу кидати тінь на твою репутацію. Якщо тобі щось потрібно буде, то звертайся.

Себастіан здається щирим. Я знаю його з народження, він дружив з моїм братом і ми багато часу проводили разом. Я важко зітхаю та вирішую довіритися йому.

— Мені потрібна допомога. Навіть, якщо я прив’яжу до себе дракона, то не втримаюся на його спині. Мене не готували до цього, я не уявляю, що робити, щоб дракон мене не спопелив.

— Аві, я не вершник. Коли побачиш дракона, то просто довірся інстинкту. 

Почувши таке, невдоволено стискаю губи. Мені загрожує смертельна небезпека, а чоловік, котрий стверджує, що я йому небайдужа, радить довіритися інстинктам? Всіх вершників готують, а мене позбавили такої можливості. Здригаюся та кладу долоні на свої плечі:

— Я замерзла. Піду до своїх покоїв.

— Дозволь, я тебе проведу.

Киваю та охоплюю його лікоть. Ми повільно йдемо повз Ксандера, й вдаємо, що його немає. Рухаємося коридорами, Себастіан розповідає про своє навчання та успіхи у дипломатії. Бічним зором помічаю, що Ксандр йде слідом. Він тримається на відстані, його хода безшумна і йому притаманна котяча грація. Ми зупиняється біля моїх покоїв. Відпускаю лікоть Себастьяна:

— Дякую, що провів. Гарного вечора!

— Навзаєм, — Себастіан граційно кланяється та підносить мою руку до губ. 

Цілуючи пальчики, дивиться мені в очі. Я усміхаюся та ховаюся за дверима покоїв. Наступного дня до мене приходять модистки. Вони беруть мірки, продумовують сукню, прикраси, та зачіску, в якій я робитиму прив’язку. Здається нікого не турбує, що я можу померти у цій сукні, якщо нічого не зміниться. Нарешті вони йдуть і я прямую до святилища, у надії зустрітися там із Сайрусом. Мене супроводжують вартові, а я радію, що Ксандера немає поруч.

Виходжу на площу та рухаюся до печер, витесаних у скелях гір. Перед моїм приходом, охоронці просять всіх покинути святилище драконів. Я заходжу всередину і розумію, що за ці роки тут нічого не змінилося. Стіни, наче вкриті золотим піском, розписані древними рунами. У центрі зали, у заглибленні круглої кам’яної арени, палахкотить Вічне Вогнище. Язики полум’я піднімаються високо вгору, тягнуться до спеціального отвору у стелі, кидаючи рухливі тіні на масивні колони. У повітрі відчувається запах вогню, трав та олій. Проте справжню велич залу надають масивні статуї драконів висотою до стелі. Вони завмерли вздовж стін у загрозливих позах, а їхні розправлені крила створюють ілюзію руху. На спеціальних триногах стоять срібні таці з жертовними дарами, глиняні глеки з ритуальним вином та важкі фоліанти, розкладені на низьких лавах.

Молячись древнім богам, Сайрус стоїть біля однієї з колон. Я намагаюся зайти тихо, проте шурхіт спідниць привертає увагу. Ця сукня дуже незручна, а вузький поділ із завуженням біля колін, нагадує хвіст русалки та обмежує рухи. Маг розвертається до мене та злегка вклоняється: