Глава 4

Кутички його вуст злегка повзуть до верху, і я розумію, що цей чоловік вміє красиво посміхатися.

— Я виставлю охорону біля дверей. Те, що я призначений вашим головним охоронцем, не означає, що я маю бути постійно поруч. Зрештою, у мене є й важливіші справи, — говорить так, наче я зовсім не важлива. 

— Звісно, я вже зрозуміла, що ти з’явишся поруч лише тоді, коли надумаєш мене вбити, — не приховую іронію у голосі. — І все ж, раджу подумати над моєю пропозицією. Скільки б тобі не дала Веста, я завжди дам більше.

— Побачимо, — його усмішка стає ширшою та бентежить мене. 

Він йде, а я стискаю руки в кулаки. Дратує! Він говорить зі мною, як з рівною. Я досі не знаю його намірів, але судячи з усього, він прийняв пропозицію Вести. Мені терміново потрібно знайти союзників, але всі мене сприймають саме як маріонетку Вести.

Служниці допомагають мені прийняти ванну та одягають розкішну сукню, яка наче втілення місячного сяйва на тканині. Сукня кольору розплавленого срібла м’яко облягає фігуру, а спідниця вільним шельфом спадає до ніг. По ліфу й талії тягнуться сріблясті візерунки, а  головною окрасою є довгий плащ із невагомого шифону. Закріплений на плечах, тягнеться прозорим шлейфом, і додає кожному кроку величі й таємничості. Коштовні прикраси підкреслюють мій статус, проте діадему вирішую не одягати.

Виходжу з покоїв і одразу натрапляю на двох вартових. Вони, наче грізна скеля, стоять біля дверей. Помітивши мене, злегка вклоняються та пропускають вперед. Я прямую до столової зали. Ще у коридорі чую голоси, котрі доносяться звередини.  Незважаючи на внутрішнє тремтіння, впевненим кроком заходжу до зали. Одразу відчуваю на собі зацікавлені погляди. Вони оцінюють, вивчають, наче намагаються визначити чи гідна я спадкоємиця трону. Біля мене прокашлюється церемонімейстер, та пафосно виголошує моє ім’я:

— Її Високість принцеса Авітель Вальмонт, — він показує на крісло і я слухняно йду до вказаного місця. 

Мої щоки горять від надмірної уваги і несподівано стає спекотно.

 — Авітель? — чоловічий голос висмикує мене з роздумів.

Я повертаю голову. Впевненою ходою до мене прямує аристократ. Його русяве волосся зачесане в охайний хвіст, зелені очі пропалюють цікавістю, а на вустах з’являється посмішка.

— Аві, повірити не можу, що це ти. Звісно, до мене дійшли чутки про твій приїзд, але я навіть не одразу тебе впізнав. Ти… — він на мить замовкає, зосереджує погляд на моєму нескромному декольте, — …змінилася. 

Я зіщулюю очі та впізнаю у цьому статусному чоловіку давнього друга, з яким пройшло моє дитинство.

— Себастьяне? Я теж не одразу тебе впізнала.

Ігноруючи етикет, він на очах у всіх обіймає мене за плечі та притискається до моїх грудей. Намагаюся відхилитися, але у нього надто міцна хватка. Я шепочу на вухо:

— Ти мене задушиш.

— О, вибач! — відхиляється. — Я надто зрадів нашій зустрічі. Ти стала дорослою, вродливою дівчиною і тепер мені слід звертатися до Вас на Ви і не дозволяти собі такі вільності.

Себастіан миттю серйознішає та має такий вигляд, наче щойно скоїв злочин. Я широко всміхаюся та киваю:

— Тоді й мені варто звертатися до вас за всіма правилами етикету, герцогу Кейцман.

— Прошу за стіл, — він вказує рукою на крісло, а сам сідає навпроти, трохи ліворуч. Продовжує захоплено дивитися на мене, та змушує соромитися.

Я оглядаю зал, в надії впізнати хоч когось. Зачіпаюся поглядом за дальній  стіл, за яким сидить еліта королівської гвардії “Тіні Дракона”. Вони підпорядковуються лише королю, а  у даному випадку Весті, і їх не може судити звичайний суд. Кожен з цих бійців фізично сильний, володіє магією та є справжньою зброєю. Зазвичай це сини аристократів, які досягли висот у військовій справі. Вони носять чорну форму, зроблену з луски молодого дракона та є майже невразливими. 

У чолі того столу сидить Ксандр. Я знала, що він один з тіней, але не здогадувалася, що Нортокстон їхній командир. Цікаво, за які заслуги перед Вестою він отримав таку високу посаду. Ксандр помічає мою увагу. Він не відводить погляду, в його очах виклик, і він явно не підкорятиметься мені. 

Під урочистий голос церемонімейстра, до залу заходить Веста і всі піднімаються на ноги, засвідчуючи свою повагу. За нею йдуть дві дівчинки, мої сестри. Я бачила Беатріс коли їй було два роки, а Ліліана народилася після мого заслання в академію. Вони схожі на матір. Такі ж гордовиті, з ідеальними поставами та поглядами, в яких читається зверхність. На них сукні наймоднішого крою, оздоблені мереживом, яке коштує дорожче, ніж річний бюджет невеликого селища. Вони сідають на свої місця і я помічаю, що головне крісло, на якому мав би сидіти мій батько, залишається порожнім. Веста кривить вуста у фальшивій посмішці:

— Авітель, люба, пам’ятаєш своїх сестер?

— Беатріс я бачила, коли вона  була ще зовсім маленькою, а Лілану бачу вперше. Скільки їм зараз? Дев’ять і шість років?

— Так, у вас велика різниця у віці, але приємно бачити, що родина нарешті в зборі, — голос Вести звучить медово, наче це не вона відправила мене до академії.

Вечеря здається мені каторгою. Придворні оцінюють чи можу я стати гідною володаркою, і здається, всі шепочуться про мене. Помічаю на собі увагу Себастіана. Він сидить трохи далі, і я майже не чую його слів. Ксандр навпаки зовсім на мене не дивиться, наче забув, що має мене охороняти.