3.

Скільки часу минуло ось так, сидячи з ним? 

За стінами стихли крики, постріли, звуки сирени.

 "Тихая ніч, дивна ніч..." – в голові звучать рядки різдвяного псалма. 

– Піду вмиюся, – говорю Дивакові, який, ніби заснув, тримаючи мене в обіймах. 

– Так, звісно. – він піднімається й відходить. 

Ховаюся в дамській кімнаті, довго мию лице й руки. Та хіба можна змити страх, що живе в серці Алі Мрійченко, хоч вона вже давно Бойчук Аліна…

– Як ви? – чую його стурбований голос. – Все добре? 

– Навряд чи…  –  відповідаю й виходжу. 

– Я Вам зробив трав'яного чаю… І кави з молоком… На вибір.

– Спасибі, – шепочу я. 

Бере мене під руку, так, як вранці, веде до м'якого дивану. На столі вже чекають чашки з ароматними напоями, тарілка з цукерками. Всі – мої улюблені. Він теж любить "Зоряне сяйво"? 

– Сідайте. 

Не сперечаюся, лише дякую. 

– З тими чоловіками все ж добре? – мій голос тремтить, як і моя душа. 

– Так, – каже він, трохи здивований моїм запитанням. 

– Мені б не хотілося, щоб ці люди постраждали через мене. 

– Вони із спецпідрозділу поліції й були готові до різних варіантів розвитку подій. 

Повільно починаю складати пазли вечірньої ситуації. Це що, не Приданюкові хлопці? Чи він викликав поліцію? Нічого не розумію… 

– Що взагалі відбулося? – наважуюсь дізнатися те, чого боюсь. 

–Затримання злочинця. 

– Це той Нахаба? 

– Так. 

– І що ж цей чолов'яга накоїв? 

– Порушив декілька статей Кримінального кодексу. 

– Які? – Хоча здогадуюсь, що може бути. 

– 15 і 152…як мінімум…. 

Замовкаємо. 

Він підсовує до мене чай в той момент, коли я тягнусь до кави.  Згадую про шоколад. 

– Принесіть мені, будь ласка, мою сумку. Там м'ятний… – так важко говорити, й мовчати несила. 

– Ви з поліції? 

Він заперечно хитає головою, передає мені сумку й телефон. Дістаю шоколад, розкриваю і кладу перед ним. 

– Ви з Приданюкових хлопців? 

– Ні. 

– Тоді як ви опинилися тут саме тоді? 

– Вчасно, правда ж? 

– Так. Але… 

– Прошу Вас, давайте Ви вип'єте кави, з'їсте щось. Підозрюю, що день пройшов майже на голодний шлунок. 

– Я не можу…  Не можу, бо…бо… 

– Бо ви налякані. Поїдемо в лікарню чи потрібна допомога психолога? 

– Ні… 

Я знову плачу, плачу від того, що все доросле життя якось тривожно, з надривом, не як в людей. Адже Святвечір проводять в колі сім'ї чи з коханими. Лише в мене або робота, або пригоди.

Дивлюсь на годинник. Вже двадцять на одинадцяту вечора. Несміливо беру телефон, там сотні дзвінків від Лариси та Марти. Чому я їх не чула? Дивно, невже я ставила на беззвучний? 

–Дозвольте мені зробити собі кави? – запитує він.

–Прошу. 

Поки він вміло управляється з апаратом, дзвоню Ларисі. Вона довго розпитує про події в кав'ярні та біля неї. Кажу лише те, що під час перебування в закладі злочинця ніхто з присутніх не постраждав, а як там надворі – не бачила, бо сприяючи поліції, закрилася в приміщенні. Лариса знову і знову перепитує, а я прошу дозволу піти додому. Чую голос Сергія, що радить хазяйці відпустити мене на декілька днів. Лариса повторює це мені, ми прощаємось. 

Відкриваю повідомлення від Марти:

"Хлопці приїхали, але там повно поліції. Що коїться? Ти як? "

Відписую: 

"Я добре. Йшло затримання злочинця. Я тобі подзвоню завтра. Подякуй Саші за мене. Люблю тебе, моя хороша."

Здригнулась, коли задзвеніли дзвіночки на вхідних дверях. Я і не помітила, що Дивак відходив. 

– Дякую. Здачі не потрібно. – чую його спокійний голос. 

Двері знову закриваються. 

– Тут суші й піца. А ще гарячий курячий бульйон з м’ясом, пампушки – пояснює Дивак. 

– Ви такі добрі. Пробачте, що я кричала на Вас. 

– Не плачте. Я все розумію. Не знати звідки взявся чоловік, який і на роботу проводить, і сніг чистить, і від ґвалтівника рятує. Сам схожий на новорічне свято. Чим не Дивак?! 

Якщо передостанні слова викликали усмішку, то останнє – вибух сміху. Це ж треба як влучно він про себе сказав! Отже, вдягається так свідомо. 

– Добрі справи – це Ваша робота? 

– Можна й так сказати… –  мовчить хвильку й додає:

– Час вечеряти. Не дванадцять страв, та все ж не буденно. 

Він підсовує до мене суп в горщику й викладає на тарілку пампушки.

– Ой! Вам напевно, додому потрібно. Зачекались рідні, мабуть. 

– Мої вміють чекати, і навіть коли в мене не виходить прийти тоді, коли очікують, вони знають, що все це діє на добро. 

Він благословляє трапезу, я – теж. 

Аромати супу і теплих пампушок не лишають мені вибору.  Їм з величезним апетитом. Ох, як же я зголодніла! 

Він не сміється з мене, а вміло бере паличками ті суші. Я ж їх їла раз в житті. Та й то виделкою… 

Дивлюсь на японське їдло. І хочеться, і колеться… 

–З паличками не дружите? 

– Є таке. 

– А чого мовчите? Я би подав. 

– Цей день дуже дивний! І Ви...Ви такий незвичайний. Ще й няньчитесь зі мною, як з малим дитям. Хочете заспокоїти? 

– Хотілось би. 

– Тоді скажіть, хто ви в цій історії з затриманням?

Він кладе палички, пильно дивиться на мене, ніби питає, чи воно мені дійсно потрібно. А потім тихо говорить:

– Я той, хто допоміг вижити жертві й знайти злочинця… 

Згадую ранкові слова: "Справжні чоловіки… не вчиняють насилля". Я весь день його підозрювала! 

– Пробачте, – знову плачу, – пробачте мені за все. Я думала про вас всяке, бо я боюся чоловіків, бо я… пережила насилля. – горло стискають ридання.