2.

Доле моя, доле! Ніколи про тебе думати! 

Після прощання з Мартою відкрився потік відвідувачів. Всі поспішають, всім терміново. З восьмої до десятої не було жодного клієнта, хто б хотів присісти та почекати. Всім – "на виніс"! 

Почуваюся втомленою і щасливою. Вже третій рік так працюю. Люблю все, що пов'язано з кавою: запах, смак, історії про те, як її вирощують, відбирають…Люблю розповіді людей за чашкою улюблених напоїв. А ще люблю шоколад. Кава без плитки шоколаду –  це як будні без свята…А людям потрібно щось незвичайне й радісне, щось таке, що розфарбує повсякденність у яскраві кольори. І я стала художником смаку, підбираючи напої та солодкі десерти. Мріяли з Мартою відкрити власну кав'ярню з домашньою випічкою. В мене, скажу по правді, виходить смачно й зовнішній вигляд – одне задоволення! Але заміж та вагітність захопили Марту з головою… 

Ох, уже одинадцята! Товар ще не приїхав…От вже Лариска! Знайшла якогось подешевше, то й маєш! Чим їй попередній не догодив?!

Наплив людей зменшується. Коли близько другої у кав'ярні лишається тільки Дивак, я дозволяю собі випити чаю з термоса.

– В сумці десь бутерброд, – говорю впівголоса, вибачаючись за своє шарудіння. 

Шоколадка? Звідки вона взялася? 

"З Різдвом, Алінко! " 

Почерк моєї Мартусі. І коли вона встигла підкласти його? Німецький м'ятний шоколад!
Кидаю погляд на Дивака. Чому б не пригостити його? Таки допоміг вранці й словом, і ділом. А він вже зібрався. Ось несе заварник і чашку. Простягає гроші. 

Ховаю шоколад в сумку. Так незручно! 
Видаю чек. Він розраховується.

– Дякую Вам. – опускаю очі. – Ось Ваша решта. 

– Вам дякую. – відсуває гроші назад. – На смаколики буде. 

Ще кілька коротких митей і він піде. В горлі пересохло від хвилювання. Щоки залив рум'янець. Ось він вдягається, йде до виходу. 

– Щасти Вам. – переборюючи тремтіння, прощаюсь з ним. 

– І Вам. – усміхається.

Пішов. 

Зітхаю, повертаюсь до свого уже холодного чаю. Ні, таке пити не хочеться. Виливаю все в мийку, прибираю посуд після Дивака. Згадую його зелені очі й надзвичайну витримку. Цікаво, скільки йому років? На вигляд близько тридцяти п'яти, а по манері вести себе – цілих п'ятдесят… 

Алю! Нічого доброго з дівочих мрій про хорошого чоловіка не вийде. Ніколи! Тому не треба мене кохати ні в мої двадцять вісім, ні з моїми кілограмами! Просто я – безталанна! Чому на Різдво мені таке випадає?

Приходить думка вийти надвір й вдихнути свіжого морозного повітря. Заодно й поріг можна прибрати. Поспіхом натягую куртку й шапку, встрибую в свої чобітки, відкриваю двері й зіштовхуюсь з… Диваком. 

– А? – не розумію чи це марення, чи дійсність. 

– Дивіться, як повалив сніг… Ще й вітер посилився. Не минути бурі, – каже спокійно, притримуючи мене, щоб не впала. – Не знаю, куди ви зібрались та пам'ятайте про слизькі чобітки.
Дає мені час відсторонитися від нього, перевести подих. 

Так, снігу нападало чимало, а скільки ще буде? Мете, що світу білого не видно! Що ж, Михась точно не прийде чистити сніг. Він з друзями вчора на Буковель поїхав. Як його Лариса з Сергієм відпустили? Шибеник, а не Михась…

Ой, що мені вперше сніг відкидати? 

– Заходьте всередину, чи зібрались на дворі перед завірюхою попрацювати лопатою? – питає чоловік, ніби читаючи мої думки. 

– Так, збираюсь. Це частина моєї роботи. 

Серджусь більше на себе, ніж на нього. Це ж треба на Святвечір таке чудо турботливе! А може – сталкер? Невже ти, дорогенька, забула про те Різдво? Ні, таке не забуду повік!

Спогади вриваються, як заметіль. Намагаюсь стримати себе, але від страху й розпачу зриваюсь на крик. 

– А Вам яке діло? Яке всім вам діло до мене? Чому так дивитесь? Вам перед святом нема чого робити? Матері-батькові не треба сніг почистити? Ні? Тоді подивіться "Сам удома", наминаючи салати й голубці, а кортить добрі справи робити – то йдіть на святкову службу. Ще й за мене свічку поставте! 

Вітер закидає сніг в обличчя й під розщібнуту куртку, зриває капюшон. Докидає добрячу пригоршню у волосся й за комір. Холодні струмочки течуть по гарячому тілу.

Дивак захоплює мене в обійми, відкриває двері й заштовхує всередину. Заходить й сам. Через хвилину відпускає. Мене душить біль минулого й страх перед  майбутнім. Тяжко дихати, важко думати. 

– Послухайте! – він каже холодно й спокійно. – Ваші слова мені неприємні, але те, що ви чините над собою виходить за рамки здорового глузду. Не читатиму такій дорослій дівчинці нотації. Дивитися ж як ви губите своє здоров'я -не збираюсь! 

Розвертаюся й кричу йому в обличчя:

– Ви мені хто? Батько чи матір? А може – чоловік? Ви взялись не знати звідки, вчепились до мене, як реп'ях до собаки! На мені написано, що проклята? Чи що шукаю розваги на Різдво?

Він хитає заперечно головою. 

– От як не знаєте про мене нічого, то й не лізьте зі своєю добротою. 

Двері відкриваються й заходить юнак з дівчиною. Він допомагає їй зняти пуховик, виходить струсити сніг. Дівчина приязно усміхається й замовляє дві чашки трав'яного чаю, поки її супутник знімає й витрушує свій верхній одяг. За ними заходять ще декілька людей, повторюючи такий самий ритуал з куртками. Кому кави, кому чаю, а кому й взагалі какао з маршмеллоу…

 Незабаром за всіма столиками розсілися люди. Гості раділи можливості перечекати негоду за чашкою гарячого напою та веселими розмовами. 
За рухом відвідувачів не помітила зникнення Дивака. Це ж треба зірватися на незнайому людину! Надіюсь він не бізнесмен чи син якогось крутелика, бо навряд чи Лариса по голівці погладить! 

Згадую про музику й ставлю ненав'язливим фоном різдвяні мелодії. На жаль, для багатьох двадцять п'яте грудня просто вихідний.

 Телефон вібрує. Висвітлюється повідомлення від Лариси. Вона не могла додзвонитися через негоду. На Вайбер написала Марта. Вони встигли доїхати до Львова, але на службу навряд чи підуть, бо страшна завірюха. Сидять без світла. 
Посилаю їй цьомчики у відповідь і нагадую берегти себе.