1.

Україна, грудень 2021

На годиннику висвітлюється шоста ранку. Сонце ще ніжиться на своїх м'якеньких сірих перинках, аж білі пір'їнки летять! 

Я поспішаю. Зазвичай перед Різдвом найкращий час для заробітку. Хазяйка кав'ярні це розуміє, тому вирішила відкритися раніше. Хай на дві години, та все ж. Ще й погода, що тільки чаю чи кави у затишних куточках шукати!

Минулого року ми, тобто я і Марта, дві найспритніші та найадекватніші барісти, отримали гарну різдвяну премію. Цьогоріч з чотирьох дівчат я залишилась одна. Двоє молоденьких поїхали вчитися до Рівного, а Марта не лише встигла заміж за свого Приданюка вийти, а ще й двох хлопченят-близнюків йому народити! А їй уже тридцять два! Лише я без вищої освіти та чоловіка. Рада, що маю цю роботу, тримаюся її. Хазяйка платить вчасно, чого молодій та незаміжній треба?! 

Містечко ще спить. Вуличні ліхтарі, щільніше закутавшись у передсвітанковий туман, дрімають в солодкій тиші. Переходжу через площу на центральну вулицю.

Безлюдно. 

Я підспівую разом з голосом у моїх навушниках: "Спокійно, я-а лю-у-бов… "

Ох, де ж та любов! Втішаю себе тим, що Марта в тридцять два вийшла заміж за місцевого бізнесмена. Отже, в двадцять вісім нема чого засмучуватися! 

Хе! Хороші хлопці на таку не глянуть. Сміюсь і плачу. Для повного щастя потрібно двадцять кілограмів скинути, але щоб не засмучуватися – хоча б десять. Хто ж покохає всі твої сімдесят вісім в твої двадцять вісім?! Скажуть, менше їж, спортом займайся! Їм аби... Хіба ці сучасні чоловіки щось знають про жінок, крім того, що їм треба? А як говорити про гормональний збій від якого ти наливаєшся тими кілограмами, як яблука червоною барвою?

Ой! Хіба лише в чоловіках та дітях щастя? Так буває, так склалося життя – то проклята?! 
Від останнього слова стає настільки боляче, що ногу зводить судомами. Я не можу втриматися та падаю пухкенькою котлеткою на слизький, ледве присипаний піском, тротуар! 

Відкриваю очі… Білі замшеві чоловічі черевики просто перед моїм носиком! 

Боже, як мені соромно! 

Я не можу встати чи то від болю, чи то від сорому! Нікого ж не було, де він узявся?

Чоловік допомагає встати, подаючи руку. 
Я встати – встала, але в мені так затремтіла душа, що знову не втрималась й упала… йому на груди. М'яке біле пальто пахне мандаринами і чаєм з бергамотом.

Він тримає, не відпускає. Боюсь глянути на нього, бо черевики, ясна річ, дорогенькі. 

– Як ви? – голос рівний, холодний, як і сьогоднішній день. 

– Ч-чо-о-біт-ки слизь-кі… – відповідаю й тремчу від випадкової близькості ще більше. 

– Зимою таке буває, – говорить мій благодійник, відсторонюючи мене від себе.

Як же неприємно! Так мала зробити я! Я повинна відштовхнути його, бо ж… 

– В-ви-ббач-те, – цокочу якимось писклявим, не моїм голосом. 

– Та нічого. – говорить так спокійно, ніби йому щодня падають на груди такі соковиті дівчата, як я.

Трішки відходжу назад і охкаю від здивування! Ну, такого дивака я ще ніколи не бачила! Зелена шапка, з-під якої так і хоче вискочити темне, як зимова ніч, волосся, зелений шарф, біле довге сукняне пальто із… зеленими ґудзиками! А ще…штани ялинкового кольору та білі, як сніг, замшеві черевики. 

Дивлюсь на це різдвяне диво – ще хвилька й зарегочу! Де той сором дівся! 

– Щось не так? 

Його тонкі червоні губи скручуються в трубочку. Він підносить до них свій вказівний палець, замислюючись на секунду. 
Раптом кидає на мене погляд своїх… Господи! Своїх яскраво-зелених очей…

– Ні-ні, – розмахую руками, мов регулювальник на дорозі, бо треба якось розрулити цю ситуацію. В думках вкотре себе переконую, що не всі чоловіки – поганці. 

Злегка схиляю голову у знак вдячності, усміхаюся.

– Спасибі за поміч. 

Він дивиться на мене якось дивно й мені хочеться тікати звідси щодуху. Які смішки, коли тут таке дивне, напевне, столичне, чудо! Не дай Бог, в суд подасть, що якась дівчина його посеред вулиці домагалася! А я ж…

– Емм… Вам сумка і телефон з навушниками не потрібні? 

Ще й як потрібні! Бач, який швидкий! І речі забрав, і мене підняв! А що? Може я і не така важка, як собі здаюся?

А він? Нерви в нього, напевно, залізні. Тепер розумію, чому ходить в такому модному прикиді й не соромиться. На психічно хворого не схожий. Та хто тих чоловіків знає? Один Бог відає, які вони. 

Чоловік дивиться не в очі – в душу. 

Гой- гой! Дівко-котлетко! Ще ніхто мене так не вганяв у густу червону фарбу, як цей незнайомець! 

Помічаю, що на його плечі перекинута пряжка моєї білої сумочки. Мобільного не бачу. Руки-то в кишенях! 

– Ви так дивитесь… В народі це називається … «витріщатися», – говорить він трохи з притиском.– Ходіть сюди! Чіпляйтеся під руку, доведу вас до роботи. 

Щелепа відвисла від здивування! 

– Не треба! Та мені ось недалеко! Тут, за ліцеєм...в кав'ярню мені... 

Чіпляйтеся? Ще чого? До чоловіків чіплятися? Чи гордості в мене нема? Ніколи на них не вішалась! Хоче допомогти? Таке, ніби мені потрібна та допомога! Якось справляюсь зі своїм життям сама. Ну впала, ну незграбна якась сьогодні, то хіба сміятися з бідолашної дівчини?