Спокійний синій

"Привіт!"

Я була зайнята салатом і ледь помітила повідомлення, що промайнуло на екрані. Але мені було не до того. Я виклала помиті овочі на свіжий лляний рушник, щоб із них стікала вода. Взяла гарну гілочку стиглих чері томатів і почала зривати їх, складаючи на масивну дубову кухонну дошку.

Помідори у крапельках води виглядали дуже апетитно, і я кинула один із них у рот. Він вибухнув соком, ароматом літа і тією яскравою насолодою, яка іноді змушує засумніватися у тому, що помідор – це овоч, а не фрукт.

Вони були просто ідеальні, щоб поєднуватися зі стиглим авокадо, солодкою червоною цибулею, молодим листям руколи та королівськими креветками. І, звичайно ж, трохи оливкової олії та свіжовичавленого мандаринового соку. Кедрові горішки, точно, мало не забула!

«Повечеряємо сьогодні?»

А це вже було цікаво. Я витерла руки фартухом і свайпнула повідомлення на екрані, щоб прочитати.

«Я можу замовити столик у «Трьох Трояндах». Той, у кутку.

«Свічки, вино. Що скажеш?»

Цікаво. Я задумалася, спершися ліктями о кам'яну стільницю кухонного острівця. Я дивилася на телефон, майже невидючим поглядом, доки екран не згас. А чому, власне, ні? Мабуть, варто погодитись і вирушити до «Трьох Троянд».

«Привіт!»

«Так, із задоволенням»

Ну ось. І не доведеться різати салат. Я взяла ще пару найстигліших помідорів і підморгнула їм.

– Вибачте, хлопці, сьогодні ви без мене. Плани змінилися.

Крапельки води, що залишилися на помідорах, блиснули гіркими сльозинками, і я вирішила пошкодувати бідолах і з'їсти обох. До «Трьох Троянд» ще потрібно доїхати. Тому пара очищених креветок відразу ж вирушила за помідорами. Так то краще.

«Коли?»

Так, зберуся хвилин за десять. Вечір, пробки, але хвилин за сорок доїду, мабуть.

«Давай через годину?»

«Чудово. Цілую :-)»

В душі шуміла вода, чоловік тільки пішов митися, коли я збиралася робити салат. А це означало, що я маю приблизно пів години. Але мені на збори стільки й не потрібно.

Я одразу вирішила одягнути свою нову синю сукню. Вона вже кілька тижнів чекала слушної нагоди, а випадок все не представлявся і не підвертався. Поки не надійшло це повідомлення. Ось і привід вигуляти сукню.

Нещодавно в журналі я читала, що цей колір називають "спокійним синім". Не знаю, зараз я була далекою від того, що можна вважати спокійним. Мене переповнювало хвилювання та передчуття. Щось усередині мене рвалося назовні, але я намагалася стримувати це, подумки м'яко погладжуючи та тихенько нашіптуючи якісь дурні банальності.

Але, попри назву кольору, ця сукня ідеально підходила до моїх очей. І вдало гармоніювала з хвилястим медово-рудим волоссям. Пару штрихів осінньо-коричневою помадою, пару пшиків парфумами. Щітка по волоссю, щоб золото і мідь красиво лягли на плечі. І ось я вже була готова.

Чомусь захотілося вдягнути улюблені червоні туфлі. Який жахливий вибір! Бррр. Криваво та безглуздо. Я зупинилася на світло-коричневих на середньому підборі. І в тон їм вибрала невелику замшеву сумочку.

Кинула в неї телефон, написавши перед цим «Вже виїжджаю». Ключі від машини та від квартири. І пістолет. Його холодний чорний тягар надавав мені впевненості, а різкий запах збройового мастила дражнив і лоскотав у своїй звичній трохи грубуватій манері.

Я озирнулась на безлад, що залишила на кухні. Креветки сумно махали хвостиками, авокадо ображено сховався за мискою, мої друзі-помідори байдуже відвернулися, а великий кухарський ніж знаком оклику стирчав у обробній дошці, з якимось підкресленим снобізмом висловлюючи засудження. Ну і добре. Якщо чоловік зголодніє, знайде собі щось у холодильнику.

Вже в підземному паркінгу, пікнувши брелоком сигналізації, я подумала, що варто було взяти машину чоловіка. Але повертатися по інші ключі вже не хотіла і вирішила їхати своєю. Та й своя музика в дорозі завжди приємніша.

Виїхавши на тужливо простягнутий проспект я відразу ж пошкодувала, що не випила перед виходом кави. Залишалося тільки врубати музику гучніше, щоб підбадьоритися і заглушити цей нервовий шум вечірньої вулиці, сповнений меланхолійного шарудіння шин, роздратованих різких гудків, втомленого рику натруджених за день двигунів і ледь чутного тихого блимання виснажених сонних очей.

Програвач зустрів мене енергійним соло Мейденів, врубивши з середини пісні, що я слухала на шляху додому. Ну нііі, не зараз. Настрій був на щось зовсім інше. Щось спокійніше і ліричніше. Я тицьнула у випадковий вибір треків і потрапила на вступ до якогось тяжкого фінського готик-металу. Ой, точно ні. Ну, плеєр, знайди мені щось душевне.

Чимось душевним виявилися рвані рифи Nickelback. Я, звичайно, завжди любила "Feed the Machine", але в той момент віддала б перевагу швидше "How You Remind Me" або чомусь у дусі "Hero", так що я перемикнула на наступний трек.

Програвач пошурхотів дисками, наче задумавшись, чого це вона сьогодні ввечері така вибаглива, і вибрав мені щось із ранніх Депешів. Але знову не те, чого мені хотілося б. Зараз я віддала б перевагу сольному Гаану, щось з його пізніх, більш зрілих робіт. Далі. Disturbed? Серйозно? Вибрала би щось спокійне, The Sound Of Silence, наприклад. Але на "Down With The Sickness" у мене зараз не було настрою.

Плеєр цього вечора був явно проти мене. Я ввімкнула радіо, доки програвач не догортав до Металіки, Раммштайнів або чогось важчого з мого великого плейлиста. Але радіо теж не тішило. Воно намагалося підкидати мені то танцювальну попсу вісімдесятих, то скрипучий старий джаз, то новини спорту, то якусь пафосну попсу нульових, ток-шоу з несмішними примітивними анекдотами, олд-скул рок, потім якийсь безформний фанк, і грубуватий хіп-хоп... Ні, вистачить з мене на сьогодні музики!

У результаті до «Трьох Троянд» я доїхала у відносній тиші, копирсаючись у собі і намагаючись зрозуміти, що я тут роблю, і чи не краще було залишитися вдома дорізати салат із креветками. Але ні, це повідомлення надто зацікавило мене.