Тіла у Тисі

Руслан не робив зле. Він просто жив. Принаймні він так собі казав. Тихо про себе, коли в якомусь магазині крав, тихо, в тому місці де камери не бачили.
-" Щоб поїсти"...- казав йому розум казав.
Проте всі навколо знали що він є злодієм. Не було навіть кому принести води. Сам. Мати, Руслана, рано померла. Тоді його серце закам'яніло. На похоронах (коли обличчя матері скаменіло, пожовтіло, та стало схоже на гумову маску) він в останній раз плакав. Принаймні щиро. Батько. Що то за слово таке? Руслан зовсім не знав. Дізнався в 16 років, що він помер у в'язниці, коли відбував покарання за розбій. Тоді він став і сам красти. Здавалось що це помічають. Перший раз то були банани які він хотів принести матері.
Це побачили, та за ним гнались по всьому Галицькому базару, геть зі Львова, геть з області. Спіймали, та били так, що ребра зломали. Проте банани він приніс. Вона, змучено посміхнулась, та запитала :
- Що синку з тобою? Не захворів?
Руслан посміхнувся, та промовив :
- Ні, все добре.
А потім вона померла. Квартира в якій вони жили, в історичній частині міста, перетворилось на притулище. Поряд спала, місцева повія, а всі кімнати були заповнені наркоманами. Постала війна. Частина знайомих були мобілізовані, частина ж померла. Банальний передоз. Квартира була спустошена, як пустиня. Грошей не було, а працювати він не дуже хотів. Тому пішов на нові злочини. Взявши ножа, та вчиняв розбій. 
Руслану запам'ятався один чоловік. В решті він його вбив, проте зняв з нього всі прикраси. Побитий, чоловік лежав на холодній промерзлій, лютневій землі. Він, тяжко дихаючи, піднявши долонь, промов до нього :
- Не вбивай... Просто йди... Йди...
Та хлопець не слухав. Він розмахнувся, та почав наносити ножем, удар за ударом. Чув як сталеве лезо входило в його тіло. Як в масло. Руслан бив ножем його, доти, поки бідолашний не помер. Він пам'ятав, як змивав кров зі своїх рук. А потім він впав у пустій кімнаті на підлогу, від бессіля. Та провалився в глибокий колодязь сну без сновидінь. В той скрутний час йому прийшла думка переїхати кудись за кордон. Єдиний шанс це перепливти Тису. Рішення було прийнято швидко. Руслан зібрав рюкзак, кинув туди тільки саме необхідне. Та сівши на автобус поїхав на Закарпаття.
Винайняв хостел, та квиток на автобус, взяв із награбованих грошей. Зібрав трохи. Вистачить на перший час. З такими думками він і заснув. Снів не було до ранку. Під ранок Руслану приснився той чоловік. Блідий, як сніг на якому він лежав. А далі голосний крик від якої він і прокинувся покрити холодним потом. Він зібрався швидко. Схопивши рюкзак. Водій , машиною, довіз його до краю ріки. 
Руслан став та дивився на холодну, темну, воду. Він дістав пачку цигарок та закурив. Дивлячись на те як залишки льоду пливуть кудись в низ, з гір. Була лише одна думка, яка дзвонила, говорила :
- "Лише переплисти... До кінця... На той беріг..."
Він в останню затягнувся цигаркою, та викинув недопалок в сторону. Хлопець одягнув терм костюм. Та підійшов до краю. Грунт перетворилась на багнюку та стала м'якою як пластелин. Крок, він по щиколодку зайшов у воду. Відчув лише невеличку прохолоду. Другий крок, зайшов по коліно. Як би він був без костюма то відчув що опікає холод. Та раптом із води показалась голова яка пливла кудись до берега, в сторону України. Потім ще і ще. Близько десяти осіб. Вони вийшли на берег позаду нього. Руслан розвернувся. На краю берега стояло близько десяти трупів. 
У декого частини плоті відслонювались від тіла, та оголяли кістки, крізь яких можна було роздивитись небо. Хлопець відчув солодкуватий запах розкладання, та нудотних ком підійшов до його горла. Його охопив жах. Він завмер. А трупи що стояли почали входити прямо на нього. Крок, другий, третій. Руслана обійняли за плечі крижані руки мерців. Він спробував закричати, щоб привернути увагу прикордонників, та хтось затулив йому рот. Яскравий трупний запах наповнив його. 
Здавалось що навіть у роті він відчував цю гидоту. Задихав швидко, та руками спробував визволитись від них. Та марно. Хлопець боровся із трупами, проте сили покидали його. Трупи почали затягувати його на глибину. Все далі та далі. Хтось схопив Руслана за ноги. Та  потягнув. Холодна та темна вода покрила його голову. В ніс та легені почала заповнювати вода. Хлопець почав тонути. Мутний образ води змінився, на яскраво червоне, та біла. Він захлинувся. Серце зупинилось. Лише відчув як тіло впало на дно, а чистий білий пісок обійняв його. А десь над Тисою, течія якого швидко пливла кудись в низ із гір, встало, по весняному тепле сонце.