Картина

Рука (точніше те що лишилось від неї) швидко загоїлась. Михайло пам'ятав біль, який заливав очі червоним, а лишалась лише злість, на те старе фото. Напевно ще більше на старого (який був випадково вбитий у дешевій кнайпі) який продав йому це фото, не попереджаючи про наслідки власників фото, та старого альбому, в якому було це фото. Проте згадки про сирени швидкої, йому давав стимул до життя. Нового життя, наповненого новими фарбами. З рештою він одружився, принаймні для себе, удав нормального життя.
Перед початком Великої війни з росією, в нього народилась дочка, чоловік став відчувати щось, окрім фантомному болі. Психолог, порадив знайти собі якесь хобі, щоб відволіктись, та знайти хоча б в чомусь сенс. Михайло так і зробив. Він підійшов до цього досить серйозно, як до нової професії. Він накупив пензлів, різних видів, холсти, мольберт, та палітру, і звісно олійні фарби. Йому було важко пояснити чому саме олійні фарби. Чомусь так хотілось. Чоловіку дуже подобався запах цих фарб. Їх в'язкість, пастозність, м'якість. Перша картина, яку написав Михайло, це був той самий старий торгаш із ринку, який продав йому альбом.
- Так не погано вийшло! - сказала Марина, дружина чоловіка.
Він посміхнувся, та із сумом відповів :
- Можливо. Проте він мені саме таким і запам'ятався. Хоча напевно більше запам'ятався його кашель курця.
Проте треба згадати про те як він писав картини. З першу він пив, та пив багато, для ого він і сам сказати вже не міг. Напевно щоб було для того, щоб побачити щось. А далі брав фарби, розчиняв їх льняною олією та малював. Образи які він малював були наповнені жалем, сумом, та епізодами із минулого життя. Проте коли він малював, починалась фантомний біль в руці. Він міг стиснути праву кість в кулак, відчути щось, і найголовніше взяти пензлик до руки. Та малювати. Робити. Під впливом алкоголю, злості, та безсилля. Були моменти коли він сам міг собі сказати :
- "То лише сон... Алкогольний психоз! Мені лікуватись треба!"
Проте як би хтось увійшов в його майстерню проти ночі, коли він переважно писав, можна було побачити як він водить культяпкою, а пензлик сам по собі в повітрі пливе, та наносить фарбу на малюнок. Його картини навіть купували. Проте це не завжди були великі суми грошей, але жити можна було, ні в чому собі не відмовляючи. Але один образ, не виходив із його голови. Це був юнак зі старої карточки (те саме прокляте фото), де молодий чоловік обламатися на машину двадцятих років, в торець гаража. Саме він був самим яскравим образом, яке лишило у нього його старе життя. 
Саме тому якось він вирішив написати його. Саме таким як він його запам'ятав. Жахливим, з іклами, усміхненим, страшною посмішкою. Проте в кольорі. Найперше чому він це вирішив зробити, тому щоб, це відпустити на завжди. Щоб стало краще. Настав спокій. І тоді він відпустить це назавжди. І однієї ночі він почав писати. Не реальною рукою, малював, вдихаючи запах свіжого льняної олії. Малював довго, нервово сміючись. Він відчував якесь збудження, і не міг спати. Він не їв (їжу йому заміняв алкоголь) і майже не пив води. Здавалось він втратив декілько десятки кілограм за цей час.
На третю ніч, він в урешті-решт закінчив портрет, розламав двома руками пензлик. Видохнув, та почухав ніс не реальною рукою, обдавши своє обличчя зимним холодом. Чоловіку дійсно стало легше. Напевно від розуміння що він вже не може йому ні як загрожувати, чи зробити. Михайло видохнув, та хитаючись, зовсім п'яний, направився в сторону кімнати, та впавши поряд із дружиною на ліжко, заснув. 
Але то була велика помилка малювати цього хлопця. Картина завібрувала. Та із неї виліз цей самий почвара-хлопець. Він гучно розгогатався, та тихо промовив :
- Михайло... Я йду. Я вже близенько. Але з першу...
Проте він був не зовсім справжній. Було враження що він весь складається із фарби. Сухої олійної фарби. Він переміщувався як наче зроблений із глини. Він крокував повільно, піднявся на другий поверх їх маєтку, лишаючи по собі плями фарби. Червоної як кров. Він тихо відчинив двері кімнати де спали Марина та Михайло. Почвара зупинилась спершу коло Михайла, який тихо храпів, та посміхнулась показавши свої гострі ікла. Далі обійшов, не приємно булькаючи своїми олійними ногами, він в притул підійшов до Марини. Підняв руку, де на долонях відкрився рот з гострими зубами в декілька рядів, та довгим язиком.
Почвара наблизила зубату руку в обличчя жінки, а довгий теплий язик облизав її обличчя. Жінка посміхнулась, та щось не розбірливе проговорила у сні. Тоді язик швидко проліз їй у рот, а рот у руці почвари відкрився сильніше, з якого почала литись різнокольорова фарба прямо до рота жінки, заливаючи її обличчя. Вона і звуку не встигла вибанити. Пройшла хвилина. А десь на горизонті почало сходити сонце. Почвара із досадою подивилось в сторону вікна, та досадно рикнувши, зникло, та опинилась у картині, на старому місці. Михайло посміхнувся, та прокинувся, повернувши голову в сторону до дружини. Він побачив страшну картину : його дружина була мертва, а рот був залитий фарбою, обличчя було синього кольору, очі розплющенні та наповнені жахом.
Чоловік закричав що мав сили. В дитячій прокинулась маленька Соломія та почала плакати. Він схопив дружину, притискаючи її холодне тіло до грудей. Важко сказати скільки це тривало, але він довго плакав, та качався із трупом зі сторони в сторону. В решті, Михайло залишив труп коханої, накривши її простирадло. Повільно піднявся, та пройшов в дитячу, піднявши дочку на руки. Вона посміхнулась та тихо запитала :
- Татку... А чому ти плакав? Де мама?
Він поцілував дочку в лоба, та як міг посміхнувся, відповів :
- Мама спить... А ми підемо погуляти... 
Він вдягнув маленьку, сам накинувши пальто, та тримаючи її на руках вийшов на зустріч сонцю що сходило. Чоловік дістав телефон, та викликав поліцію.