Ляльковий будиночок

Олена була дуже доброю жінкою. Самостійною (жінка яка працювала, забезпечувала себе та дитину), рішучою, тою яка могла за себе постояти. З чоловіком вона розлучилась за місяць до великої війни. Проте це була лише тільки що назва чоловік, після пологів вона самостійно виховувала дочку, Марію. Вона була всім, що мала, а напевно тільки те що мала, найдорожчий скарб на світі. Принаймні це було так для неї. Не більше. Дочка ходила до школи. Вже 12 років, сьомий клас. Важко, проте жінка про це нікому не говорила.
Люди навколо думали що вона справляється, але вона тягнула всі хатні справи, ледве з останніх сил. Думку яку вона мала, це, напевно, аби дочка закінчила свою школу, щоб у неї все було. Дні Олена проводила у рекламній фірмі, в офісі. А у вечорі, робила домашню роботу разом із Машою, а в ночі, коли пітьма огортала пусту кімнату, довго плакала, бо сил не мала. Моральних сил. Так тривало роками. 
Іноді дочка, заходячи до матері в кімнату, посміхаючись, питала :
-Ми сьогодні будемо гуляти?
Олена, ледве стримуючи сльози, відповідала :
- Так, звісно !
І вони довго гуляли парком, насолоджуючись пахучим, осіннім листям під ногами. Останні ловлячи долонями останні, теплі, дні. Уламки літа, коли у небі, гриміли снаряди війни. Вони звикли (якщо до цього можна звикнути) до тривог, та вже відрізняли роботу ППО. Реалії війни. Проте був і сумний день. Померла бабуся Олени. Вона була великою опорою для жінки, тим маленьким віконечком до дитинства. Був заповіт, по якому маленька квартира, та речі які мала старенька, отримувала Олена.
Серед всього, де яку суму грошей (частину з яких жінка витратила на похорон), а частину в решті решт відклала. А потім наводила порядок у квартирі (там де колись проводила дитинство) на шафі, куди бабця забороняла лазити, знайшла ляльковий будиночок, де поряд поставлені порцелянові три ляльки. Жінка взяла їх до рук, та відчула ледь маленька вібрація по тілу. 
А ще за мить почула ледь розбірливо :
- Кохана... Оленка!!
Згодом вона це списала на втому, ностальгію, спогади. А ляльки були дуже гарними. А ляльковий будиночок, ще краще, із всім що треба, щоб жити. Будиночок, той, де вона б хотіла жити. З рештою це вона презентувала Марії. Дівчинка була у захваті. Вона була щасливою, найщасливішою на світі дівчинкою. Ляльки т будиночок поставили на видному місці, щоб дівчинка мала можливість ними пограти, якщо є охота . Вона мала бажання, і грала.
Проте вона стала запрошувати подружку (можливо єдину) до себе, щоб показати їй цю колекцію, що досталась у спадок. Але та колекція іграшок манили до себе і саму Олену. Вона почала грати з дівчатами у ляльки. Роблячи традиційну чайну церемонію (забувши при цьому приготувати вечерю) посеред кімнати. Здавалось (чи не здавалось?) ляльки розмовляли.
- Налий ще!- говорила лялька із чорним волоссям.
 Діти гучно сміялись, коли це чули. Проте лялька із білявим волоссям заперечувала, та промовляла :
- Дівчата, ви любите її більше за мене!
Всі знову сміялись. Мама Вікторії, подружки Марії, непокоячись дзвонила, та запитувала, коли повернеться її дочка. Олена сонно відповідала, що сьогодні вона трішки затримається. Та вони разом знову грали в ляльки, із подивом мріяти, розглядаючи ляльковий будиночок. А ляльки здавалось сміялись із їх, дівочим мрій, тихо за спиною. Як живі. Вони спостерігали, затим що вони робили, облизуючись. 
А Олена взяла стільниковий, та зателефонувала мамі Вікторії, що дівчинка сьогодні лишиться на ніч. Вона заспокоїлась, та дала дозвіл, нагадавши що завтра дівчатам з ранку до школи. Грали вони, ще і ще. Забувши про уроки які дівчата мали зробити, про вечерю яка давно холола на столі. Тим часом ляльки, здалося ожили. Вони почали водити хороводи навколо дітей та жінки, які сперечались хто буде грати зараз. Олена як маленька, подумала вона, а і нехай.
- Добрі дітки! - хором співали ляльки.
Їх окутав рожевий дим, смачний, на смак, солодкий. Як цукрова вата. Запахло дитинством, Олену наповнила ейфорія, здавалося, що вона хильнула зайвого.
 Одна з ляльок підійшла та запитала :
- Хочеш бути лялькою, вічно молодою, вічно гарною, вічно жити?
Олена як у сні розміялась, та розв'язно промовила :
- Так! Хочу!
Олену наповнив рожевий дим, підняв кудись під стелею, та закружив як у танці. А потім впала, перетворившись на ляльку, опинившись, здавалось на тиждень у ляльковий будиночок. Вона сиділа на столі. І дивувалась, тому що може жити, бути добре бути гарною лялькою. Так само по черзі піднялись дівчата в гору до стелі, і перетворившись на ляльок, а жінка того не помітила. Вона не помітила, і того що поряд стояли дуже гарні дівчата. Одна із них підняла Олену на руки, та ласкаво промовила :
- З рештою ти навчишся, як ми, ходити, та жити! З роками, це вдається. А поки ти гарна лялька. Ми ж з дівчатами почнемо нове життя. 
Вона так само ніжно поклала Олену на канапу, поряд із дівчатами-ляльками, які, як їм здавалось, тиждень гуляють по будиночку, тримаючись за руки. З ранку, до школи ніхто не пішов. Стільниковий Олени дзвонив, та відповісти не було кому. Мама Вікторії, Світлана, викликала поліцію, яка шукала дівчинку, та Марію, саму Олену. нікого. Отримавши дозвіл, жінка з поліцією вскрили двері квартири. Звісно вони нікого не знайшли. Остиглу вечерю на столі. Стільниковий, де була купа пропущених дзвінків від Світлани.
Знайшли й речі Вікторії, Марії, на столі лежали зошити та два пенали, підготовлені, щоб робити уроки. Дві пари кросівок (одну з яких жінку опізнала як взуття її доньки), та дві курточки. Проте Олени, її доньки Марії, та Вікторії, не було і сліду. Світлана у розмочи, розридалась, сівши на канапу, де поряд впала лялька. Жінка взяла її до рук. Вона дуже була схожа на її дочку. Вона відчула легеньку вібрацію. А ще за мить почула :
- Мама, це я...
Їх так і не знайшли. А ляльки, та ляльковий будиночок вже стояв у вітальні у Світлани. Одна з ляльок дуже їй нагадувала дочку. В час, коли їй було сумно, лялька здавалось підтримувала жінку. Вона промовляла до неї. Їй снилось як вони разом гуляють по ляльковому будиночку.