Вона

Артем був ще дитиною. Він не дуже часто виходив пограти в футбол з друзями на вулицю. Він частіше відкривав свій ноутбук. Йому подобалось грати в комп'ютерні ігри. З часом у нього з'явились друзі, які так само як і він, грали десь в ігри. Жив хлопець з мамою, батьки були розлучені. Настав час коли його бабця заслабла. Марина, мама Артема, забрала її до себе. Її звали Катерина. Бабця Катя, лишилась одна. Проте хлопець не хотів відриватися від комп'ютера. Хлопець був у своєму світі. Вони разом жили в Чернігові, та застали війну, (ще до того як вони забрали стареньку до себе) як і всі, ракети просто сипались їм на голову. 
Бої за Чернігів вони бачили (а переважно чули) із вікна. Та той страшний розстріл військових, Артем ніколи не забуде. Тут він вперше зустрівся зі смертю сам на сам. Це його шокувало, так сильно що комп'ютерний світ був для хлопця єдиним порятунком. Та не останню на жаль зустріччю. Бабця носила йому попоїсти. Часом , коли було світло, старенька готувала гуляш, та клала свіже спечений хліб з печи. Ох, як це було для нього смачно.
бабця Катерина посміхалась та промовляла :
- Їж рідненький ... Це смачно, доїдай до самого кінця!
І Артем їв, та доїдав до кінця, все як казала йому бабця. Він зростав під звуки сирен тривоги, та мужнішим від побаченого. Це тільки здавалось що він не змінювався. Йому було лише 14 років. А в середині він мав всі 20 років. Так пройшов рік. Росіяни пішли з міста, Чернігів встояв. В душу хлопця прокралась, гнітюча, та не осяжна депресія. Апатія накрила хлопця раптово, та він не розумів що кається. Марина часом заходила до нього, а він загортався в ковдру, та спиною до матері кричав :
- Вийди, та закрий за собою двері!!
Марина злякано зачиняла двері, видихала. До нього намагалась зайти й бабуся (яку він безумовно любив.), та він і її виганяв. І в той день також. В той страшний день. Катерина так само ходила, та готувала, їй (принаймні вона не казала) не було погано. Вона просто лягла, заснула, та померла у сні. Легко та спокійно. 
Марина зайшла до неї в ранці, відкривши двері, радісно промовивши : 
- Мамо, добрий ранок... Вставай сніданок...
Але бабуся лежала накрита з головою, завмерла, як лялька, та не рухалась. Жінка на мить замерла. Серце у неї провалилось кудись до низу. Сльози самі по собі покотились по обличчю. Вона розридалась, та ледве доповзла до ліжка матері, перевернувши її на спину. Їй відкрилась жахлива картина : обличчя було спотворене смертю, напружене, та наповнене болем, жовто - синього кольору, а рот сам по собі відкрився. Марина голосно розридалась, та завила, та так сильно що Артем прибіг на крики матері.

А далі був похорон. Хлопець не пам'ятав багато. Проте те що яскравіше за все закарбувалось в пам'яті, лишилось із ним на все життя. Найперше це було, те коли люди почали наповнювати їх маленький будинок, та труну, яка стояла у вітальні, огорнута квітами та вінками. Не виразний образ того як труну виносили з хати, та траурний кортеж, де у вигляді катафалка була стара "Газель", із написом похоронної компанії на дверях. Копачі, які були вщент п'яні, та реготали в час коли православний священник відспівував тіло бабці Катерини. А самим жахливим було те розуміння того що її вже не можна було повернути, в час, коли копачі ліниво вкопували труну, та звук землі яка падала на кришку труни.
Все що було далі в пам'яті було огорнуто туманом, та було вже не так суттєво. Бабця не снилась Артему, не в час похорону, а ні на дев'ять днів, а ні на сорок. Проте після сорока днів, бабця Катерина почала приходити до Артема. В перше це сталось на п'ятдесятий день, в ночі. Вона стояла коло ліжка хлопця, в тій сукні в якій вона була похована, а нижня щелепа підв'язана марлевим рушником. Вона нічого не говорила, а просто простягала руки до хлопчика, було враження того що вона хоче щось сказати.
Артем закричав, та заридав одночасно, в кімнату забігла Марина та увімкнула світло. Катерина зникла. А у хлопчика сталась істерика, та така сильна що його не могли довго заспокоїти. 
- Це просто сон, синку, не плач... Просто сон.
Та на наступний день Катерина повернулась, і через день. Кожен день. Проте як йшов час, старенька почала змінюватись. Обличчя стало походити на маску, очі не відкривались. А ще за деякий час, очі ввались, лишивши тільки очниці. Це стало такою звичайною справою, що коли вона з'являлась, та хлопця це вже не лякало. Він навіть знав коли мала з'явитись Катерина. Він чекав її, а в час коли вона мала з'явитись, кімнату наповнював запах розкладання та смерті, трупний сморід, який Артем вже теж знав. Вона просто стояла в кутку, а він дивився на неї.
Він вважав що це добре що вона, хоча б так, була поряд, так не природно, але він відчував її близькість, її підтримку, та можливо мовчки, пораду. Та був один день, коли хлопчик спав, та вже не чекав, поява Катерина була звичайною справою, як колись вона кликала його попоїсти, так це, просто рутина. Він спав, а Катерина підійшла до нього, та торкнулась холодною як лід рукою, з якої, шкіра та м'язи сповзали шматками.
Вона тихо, та хрипло, ледве, з останніх сил промовила :
- Вставай, рідненький, вставай... Ракета!
Завила сирена, хлопчик раптово прокинувся, та підстрибнув. Марення зникло, а він пробіг до матері, розбудив її. вони обійнявшись, вийшли на вулицю, пробігли повз школу, та забігли до укриття, де було багато людей. А за мить землю штовхнуло як при землетрусі, розкотився гучний вибух, який всіх оглушив, а тинькування посипалась зі стелі. Тривога ще довго тривала, десь почулись сирени поліції та рятувальників, кричали люди. Здавалось це тривало безконечно. Артем заснув на бетонній підлозі, схиливши голову на плече матері. 
Завила сирена, сповіщаючи про кінець тривоги, Артем з мамою вийшли обійнявшись, пройшовши тим самим шляхом що і в укриття. Та стали перед своїм домом. Пожежники гасили залишки полум'я, що буяв у вікнах їх будинку. Поліційські підійшли до них, почали заповнювати протоколи по втраті майна. Марина мовчала, та спустошено дивилась на руїни властного будинку, та з кам'яним обличчям плакала. Хлопчик обнімав її за талію, та втішав як міг.
Та ніхто не помітив, як на сході сонця з'явилась Катерина, все така ж страшна, де можна було роздивитись кістки що прорвали шкіру. Ніхто не помітив, окрім Артема, який побачив свою бабцю. Він подумки промовив : 
- "Дякую!"
Вона закивала у відповідь, піднявши руку та як могла помахала, а він теж помахав. Навколо неї засяяло спочатку зелене світло, яке потім стало яскраво блакитним, і з рештою яскраво білим, та марення бабці розчинилось в цьому світлі, а потім бликнуло, та зникло. А сонце як завжди почало свій хід.