Частина третя

Ліна солодко потягнулася. Певний час їй здавалося, що вона вдома, у своєму ліжку, а все, що з нею сталося насправді  було лише дивним сном, який закінчився. Однак, відкривши очі, жінка зрозуміла, що приміщення, в якому вона знаходиться, не має нічого спільного з її помешканням.

Стіни просторої кімнати красувалися поєднанням насиченого червоного кольору та золотавих візерунків на білому фоні. Всі меблі – туалетний столик, гардероб, стільці, ліжко – були витримані у тому ж стилі. Також на стінах висіло кілька картин, що вражали реалістичністю пейзажів. Інтер’єр буквально кричав розкішшю й багатством.

– Це ж треба, ніби в кіно опинилася! – захоплено вигукнула Ліна.

В ту ж мить двері відчинилися і до покоїв задріботіла світловолоса дівчина в простенькій сірій сукні з білим комірцем.

– Ви прокинулися? – сказала вона байдужим голосом, втупивши в Ліну свої пусті очі.

– Так, доброго ранку, – оглянувши дівчину, жінка дійшла до висновку, що та певно була служницею. – Як тебе звати?

– Ліза.

– Рада знайомству, Лізо. А я – Ліна, – всміхнулася жінка.

– Бажаєте вдягтися, пані? – байдуже запитала дівчина. – Яку сукню підготувати?

– Та чекай, поговорімо трішки.

– Як забажаєте.

– Розкажи, де це я?

– Вдома.

– Та ні. Мій дім точно має інший вигляд. Мені звісно дуже подобається тут, але…

– Це Ваш новий дім.

– Тобто я тепер постійно тут житиму?

– Вічно.

– А цей дім… Де він?

– В цього виміру немає назви. Та й тут це нікого не цікавить.

– Як це?

– Провідник мав пояснити Вам.

Ліна промовчала. Він і справді говорив, що тут люди ні про що не задумуються та нічого не відчувають, і вона вважала, що готова до цього. Однак, зараз їй стало моторошно від спокійного голосу, який не змінював свою тональність навіть на трішечки, та пустих очей Лізи. Жінці доводилася якось бачити людину в стані апатії. Так от, він не відображав навіть половини тої байдужості, що демонструвала служниця. Складалося таке враження, що то не людина взагалі, а якийсь суперробот з майбутнього.

«Хоча стоп! Ліза і справді не людина, – усвідомила нарешті Ліна. – Як і я… віднедавна».

Жінка ледь не впала, вибираючись з ліжка. Всьому виною була біла нічна сорочка довжиною аж до полу.

– Уфф! За реалістичність – тверда п’ятірка, – не втрималася вона. – Не очікувала прокинутися у вісімнадцятому столітті.

– Чому? Вам же подобається французьке рококо.

– Я не сказала, що мені щось не подобається. Просто, не знаю, дивно себе почуваю у цій обстановці, цій нічній сорочці, з волоссям, яке незрозумілим чином в одну мить стало втричі довшим…

– Звикнете.

– Ти можеш звертатися до мене на «ти»?

– Не можу.

– Чому?

– Служницям так не годиться.

– Та що тобі тут зроблять? Я так розумію, що ми й так вже померли, – Ліна знову замислилася, смакуючи ще одне дивне відчуття. Продовжувати існувати, коли вже померла… На мить їй здалося, що насправді вона божевільна і зараз перебуває у психіатричній лікарні, а все, що відбувається – витвір її хворого мозку.

– Так заведено.

– Провідник говорив, що тут все так, як ми хочемо.

– Вірно. Та люди рідко усвідомлюють, чого хочуть. Вони бачать лише одну сторону питання, а потім дуже дивуються, коли дізнаються, що вона не єдина. От Вам, наприклад, подобається французьке рококо, Ви завжди хотіли жити в період його розквіту в ролі багатої пані, яка може дозволити собі шикарні вбрання і дорогі прикраси, ходити на бали…Та як багато Вам відомо про цей історичний період? Звісно, як людині зацікавленій, більше, ніж іншим, але насправді далеко не все.

– Я не розумію, до чого ти ведеш?

– Та все просто. Обравши французьке рококо, Ви обрали певний історичний період разом зі всіма його особливостями, включаючи й ті, про які нічого не знаєте. Все відбуватиметься за його законами. Нічого не зміниться. Ніколи. Скоро Ви дізнаєтеся що і як до найменших деталей, але навіть якщо щось Вам не сподобається, воно все одно лишатиметься незмінним. Втім, якщо залишитеся, то припините хотіти змін.  

– Але чому?

– Бо зміни – привілей живих. Мертві мають право лише обрати, якою буде їх вічність.

– Дурниці. Все можна змінити, якщо дійсно хочеш цього.

– Тут – ні. І навіть не тому, що це не в наших силах, а тому, що всім байдуже.

– Але ж мені не байдуже.

– Бо Ви ще не одна з упокоєних.

– А хто я?.. – Ліна присіла на край ліжка, підкошена раптовим усвідомленням того, що не знає, ким або чим стала.

– Згусток енергії без притулку.

– Е-е-е-е… Це тут у вас так неприкаяну душу величають?