Частина перша

«Помирати - болісно гірко, але ідея померти навіть не живучи - просто нестерпна»

Еріх Фромм, німецький психолог, філософ

«Любов — це життя. Є земля живих і земля мертвих. Їх відрізняє любов»

Бруно Ферреро, італійський письменник, священник

Все сплелось у біль, впало тяжкою каменюкою, між грудьми та животом і здавалося, що все її єство всмоктує туди. Уявлялося, як вона сантиметр за сантиметром зникає в тому клубку, що пульсує, а потім – розчиняється й він сам. Ось так! Була і… припинила бути. Це ж так просто. Так зрозуміло. Біль є, поки є людина.

Але ж ні! Не зробить цього. Бо боягузка. І, що найдивніше, лякає не смерть, а саме помирання. Отой тяжкий процес переходу зі стану «живе» у стан «мертве» і найголовніше – усвідомлення того, що відбувається. Єдине в цьому житті, що діє навпаки.

Що таке страх? – хвилювання перед невідомістю. А коли настає невідомість? – коли вже щось сталося. Людина боїться не процесу, а його наслідків. Дитина, яка вчиться ходити, боїться не ступити, а впасти. Школяр боїться не уроки прогулювати, а того, що його насварять і покарають. Чоловік боїться не пропозицію робити коханій, а її відмови. Старець боїться не здачі аналізів, а їх результатів.

А чому боятися смерті? Нема причин.

Бо після смерті нема наслідку. Там пустка. Суцільна темрява. Але не така, як всім уявляється. Не така, де людина лише не бачить. Це така темінь, коли ні бачиш, ні чуєш, ні відчуваєш, коли не усвідомлюєш себе і своє існування, бо нема вже ні того, що усвідомлює, ні того, чим усвідомлюєш. Це абсолютне зникнення. Це не спокій. Це взагалі ніщо.

Та годі з цим! Це занадто невідоме, моторошне і не хочеться розвивати таких думок.

Краще поплакати. Скрутитися в клубочок чи притиснути ноги до грудей і похитуватися. Кричати, битися в істериці. Розтрощити щось, що ламаючись чи розбиваючись зчинить багато шуму. Зненавидіти все і всіх на певний час. Словом, вистраждати й забути. Головне пройти цей етап, а потім полегшає і можна далі жити.

***

Саме так вона і намагалася зробити, аж поки не заснула. А уві сні шукала з кимось зустрічі. Та з ким? Відчувала, що вони вже колись бачилися, але чомусь забулося. То сталося багато років тому, коли було так само сумно й боляче і вперше виникли оті страшні думки. Але чому вона забула? Щось в середині підказувало, що то було на краще. Але чому тоді зараз почало згадуватися?..

***

Ліна бачила дивний сон. Вона ходила рідними вулицями, на яких дитиною збивала коліна, котрими добиралася до школи, а трохи згодом – на побачення. Вони багато років спостерігали, як дівчина ставала дорослою, сміялася і плакала. Рідні краєвиди були такі чіткі, що складно було відрізнити сон то чи, можливо, таки реальність.

Та все ж, дещо було не таке. Ліна не одразу це зрозуміла за хвилею спогадів, а як зрозуміла, то ужахнулася. Всі ці вулиці були… мертві. Двори, будинки в них, дерева, гойдалки для дітей, огорожі… все до останнього електричного стовпа було ніби таким, яким його знала дівчина, але й геть іншим. Вікна без шибок, дерева без плодів, хоча зараз середина літа, забори не пофарбовані, гойдалки заржавілі… Щось скосилося на бік, щось вицвіло, щось стряхло… І ніде жодної живої душі. Взагалі нікого. Навіть пташки чи комахи.

Частина її свідомості ніби відділилася від неї й усвідомила, що це сон. Але ж який моторошний! Краще було б прокинутися, та пам'ять все мозолила якийсь спогад. Вона вже була тут, бачила все це і… ще щось. Чи когось? Так! Когось. Минулого разу вона тут когось зустріла. Та Ліна не могла згадати до кінця.

Дівчина озирнулася довкола. Якщо піти зараз на право, то метрів через двісті буде перехрестя. Чомусь їй здалося, що потрібно дістатися саме туди. І вона рушила. Ліна опустила очі і йшла так, аби лише не бачити того, що було навколо.

Вона дійшла до потрібного перехрестя, але мусила розчаруватися.  Там нікого не було. Дівчина з усієї сили кілька разів лупнула ногою по старому дерев’яному стовпу. Він був такий трухлявий, що мав би зараз розсипатися. Але цього не сталося.

– Та не може такого бути! – Ліна продовжила завдавати ударів. – Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі!!! – на марне.

– Мертве не можна вбити, – голос звучав немов ехо.

Цей голос був їй відомий. Вона вже колись бачила його власника. Дівчина знала, що позаду – чоловік років тридцяти, одягнений в стилі французького рококо. Чорняве волосся до плечей, зав’язане ззаду атласною стрічкою й очі кольору темних дощових хмар на видовженому обличчі, що відповідало всім канонам ідеальної грецької статуї.

– Здається, ми вже зустрічалися.

– Так. Вісім років тому, якщо міряти час в зрозумілих для тебе одиницях.

– А там, звідки Ви, його як міряють?

– Ніяк.

– Тобто?

– Там немає часу.

– Такого не може бути. День змінює ніч і навпаки. Одна за одною йдуть чотири пори року.