Три бажання, бігом!

–       Здрастуй, доню. А де ж кохання всього твого життя? Невже запізниться?

–       Краще, – промовила я сатирично, – Богдана сьогодні не буде.

–       Як шкода… – відповів батько з дивною інтонацією. Я думала, що він зрадіє відсутності мого чоловіка, адже в них не найкращі стосунки, але мені здалося, що в його голосі пролунала краплинка смутку. – Ну, нічого. Головне що ти тут, моя люба.

–       Ну гаразд, бо я вже почала ревнувати.

Ми сиділи вдвох із батьком у дорогому закладі. Навколо нас метушилися офіціанти в білосніжних костюмах, грала спокійна музика, а за сусіднім столиком не надто гучно сміялася компанія панночок у вишуканих платтях до самої підлоги. Татусь розпитував про мій візит до психолога та ледь повірив, що один-єдиний сеанс зробив із мене щасливу жінку, як мінімум, на добу.

–       А де ж Богдан, усе ж таки? – поцікавився тато, підливши шампанського в бокали.

–       На роботі...

–       Я, звісно, розумію, що він мужчина відповідальний, але невже їхня фірма навіть у новорічні свята ті їхні трактори-комбайни виготовляє? Кому вони взагалі потрібні в грудні?

Раптово батькову хвилю запитань зупинив несподіваний бій курантів. «Що? Так швидко?» – подумала я та розгублено поглянула на тата, доки той метушився та шукав щось у своїй шкіряній сумці. Аж ось він дістав пару кулькових ручок, невеличких шматочків паперу та прошваркотав: «Три бажання, бігом!» Я все зрозуміла та незважаючи почала щось дряпати на одному з папірчиків. Боковим зором я помітила, що в тата з’явилися якісь негаразди – його ручка не пише. Так, мій вихід! Я швиденько дістала завчасно підготовлену коробочку з подарунком, він поспіхом відкрив її та автоматично, немов знав, що знаходилося всередині, схопив подаровану мною дерев’яну ручку та почав щось писати. Часу залишилося обмаль – лічені секунди. Моя рука швидко, нерозбірливо нашкрябала «Щоб мої бажання здійснилися». Вогонь. Попіл. Шампанське. Обряд завершений, ми встигли. За вікном почали вибухати салюти та всі в закладі заволали: «З Новим роком!» У моїй голові промайнула думка, що варто зателефонувати чоловіку, аби привітати зі святом. Татові якраз хтось подзвонив, тож він відійшов у бік. Я набрала номер Богдана щонайменше три рази, але ніхто не підняв слухавку – мабуть святкує. Незабаром повернувся тато з лицем, яке не виражало жодної емоції.

–       ЇЇ більше немає…

–       Кого? – невпевнено запитала я.

Кров у моїх жилах немов застигла. Я дуже перелякалася. Аж от мій тато розпливається в щасливій усмішці й задоволено вигукує: «московії! Все. Розвалилася матушка, завалилися березки, подохли медведі, розстроїлися балалайки – нема більше».

Уся зала замовкла. Навіть музику вимкнули. Коли люди почали усвідомлювати слова мого батька, галас потроху почав зростати і вже за хвилину всі присутні кричали від радощів, заливалися сміхом, танцювали, немов одна велика родина. Через гучний гомін тата вже було ледь чутно й він покликав мене на вулицю.

–       До того ж, я обіцяв тобі хорошу новину. Звісно, після розвалу московії тебе буде важко здивувати, але я познайомився з жінкою та в нас із нею все серйозно.

–       Що??? Боже, тато, як я за тебе рада! Як її звати? Хто вона? Звідки? Як ви познайомилися? Скільки їй років?

–       Усе згодом, – відрізав батько. – Я ще не закінчив оголошувати свою новину. Так ось… У нас усе настільки серйозно, що незабаром вона стане моєю законною дружиною та я візьму її прізвище.

–       Що??? Ти не припиняєш мене дивувати… Але навіщо?

–       Нічого ти не розумієш. У Європі часто можна зустріти мужчину, який узяв прізвище жінки.

–       Але ж ми не в Європі…

–       Ти що таке кажеш? Шампанського перепила чи як?

–       Та жартую, – заливаючись сміхом пролепетала я. – А яке в неї прізвище хоча б скажеш?

–       Пантера… – закохано проплямкав тато.

–       Тобто тепер мій батько… – Степан Пантера?? А що, звучить хайпово.

Ми ще довго реготали біля ресторану, як раптом на мій мобільний прийшло повідомлення від Богдана: «Вибач, я знайшов іншу. Речі вже забрав, ключі залишив під килимом. Прощавай». Трохи сумно – стільки часу та нервів на нього було витрачено. Ну, нічого. У такі моменти я зазвичай кажу собі: «Зате отримала досвід». Усе вело до нашого розриву. Я почала це відчувати вже давно, але лише на інтуїтивному рівні. Коли я показала Богданове повідомлення татові, він підбадьорив мене та сказав, що я заслуговую на краще. Так і є.

–       До речі, Катруню, я ж досі не вручив тобі подарунок. По-перше, дякую тобі за ручку, вона була дуже доречною в той момент, коли ти її подарувала. По-друге, це для тебе.

Тато дістав із сумки щось обгорнуте подарунковим папером. Це «щось» мало форму прямокутного паралелепіпеда, тому я зрозуміла, що подарунок буде цікавим, адже усі найкращі подарунки обгорнуті подарунковим папером та мають форму прямокутного паралелепіпеда. А ще «найкращий подарунок – це книга», тож, коли я розвернула пакунок, то побачила там зразок української класики під назвою «Кобзар».

–       Дарма ти, доню, уроки літератури прогулювала. От якби прочитала «Катерину», обрала б для себе гідного мужчину, а не цього сина бісового.