Що зі мною не так?

–       Червоне чи зелене?

–       Не знаю, а ти яке обрав би?

–       Червоні, вони більш солодкі.

–       Дай зелене.

–       Ти вже дістала! – неочікувано викрикнув Богдан. – Ти ж і сама чудово знаєш, яке хочеш з'їсти яблуко. Навіщо питати в мене поради, якщо ти до неї не дослухаєшся? Якщо хочеш когось принизити, будь ласка, роби це з кимось іншим, а не зі мною, гаразд?

–       Чого ти такий злий? Це ж лише яблуко...

–       Це не лише яблуко, ти робиш так постійно. Якщо тобі начхати на мої слова, тоді я не вимовлю більше ні звуку в твій бік.

Богдан гепнув сильною, пухнастою рукою по дерев'яному столу та пішов з дому. Вже вкотре мій день починається зі сварки з чоловіком. Може він правий? Може я й насправді знаю чого хочу? Але якби я знала, не запитувала б у інших їхньої думки... А може Богдан просто абьюзер? Постійно волає на мене не залежно від того, хто з нас має рацію. Але я сама обирала собі нареченого, тим паче завжди мріяла бачити коло себе владного супутника, тож нічого тепер скаржитися. Він для мене надто хороший. Мені варто самовдосконалюватися, тоді в наших стосунках з'явиться гармонія, а сварки зникнуть самі по собі. Але вже скільки разів я бралася за саморозвиток... Напевне знову через три дні лежатиму з жирним волоссям на ліжку та переглядатиму "Вагітна в 16" по третьому колу. Ну, вже ні. Тепер я налаштована рішуче. Вже в печінках сидять ці кляті ранкові чвари. Врешті-решт, поруч з таким мужчиною, як мій коханий, повинна бути доглянута й розумна пані.

Я підійшла до люстерка, котре висіло у ванній кімнаті та побачила в ньому обличчя понівеченої життям жінки. Мені ще й тридцяти немає, а виглядаю я на всі сто. Сині, наче два глубоченні океани, синці під очима чудово підкреслюють бронзові, наче в мерця, губи. Моє смолисте волосся було таким розкуйовдженим, що я й сама замислилася над тим, коли в остання причесувалася. На моїй голові царював розгардіяш, як і всередині неї. Я довго вдивлялася у власне відображення, аж раптом глянула в чорні очі, котрі дивилися на мене з непідробним співчуттям. "Що зі мною не так?" – прошепотіла я. Усі сили раптово залишили моє тіло. Я впала на коліна та розплакалася, мов мала дитина.

Згодом, аби відволіктися від нав’язливих думок, довелося поринути в читання. Сконцентруватися на романі виявилося надзвичайно тяжко, але творчість Панаса Мирного виконала свою справу. Відірватися від книги не вдавалося аж до глибокого вечора. По спальні всюди були розвішані гірлянди, та попри велику кількість яскравих вогників, у кімнаті залишалася напівтемрява. За вікном повільно, наче в казці, спускалися срібні сніжинки. Врешті-решт, загадкова атмосфера настільки одурманила мене, що я навіть не помітила, як поринула в сон.