Пробач

- Припини! Будь ласка дозволь мені допомогти... Хоча б один раз... - він перебиває Джі, - І я справді піду. Всього лиш п'ять хвилин...

- Ні!

-------

Мінхо тримає в руках старий щоденник, він з трепетом перечитує кожен запис зроблений простою чорною ручкою. І якщо спочатку, сторінки були наповнені ніжністю і справжніми почуттями, то під кінець між рядками проривалась люта злість. Руки парубка дрібно тремтять, а по щоках одна за одною стікають сльози. Але він не зупиняється, допоки не дочитує до останнього запису, який звучить:

"Я НЕНАВИДЖУ ЛІ МІНХО!"

- Що ти тут робиш?! - Джісон захекано вривається до кімнати.

- Я прийшов поговорити... Вибач, - починає Хо, але Хан його перебиває.

- Чому ти риєшся в моїх речах? Чому ти взагалі тут? Хіба ти не поїхав за кордон?! От там би й залишився! Чому знову повертаєшся в моє життя! Я не хочу тебе бачити і чути! Господи, та віддай мій щоденник, нарешті, - він вириває з рук приголомшеного такою реакцією, Мінхо записник багаторічної давності, та міцно стискає його в руці.

- Джісоне... Вибач... Я не хотів... Ми ж не бачились п'ять років... Просто...

- І стільки, і ще б не бачились. Забирайся, Лі Мінхо, - не підіймаючи голови тихо шепоче Джісон. Сили стримувати власні сльози практично не залишилось, бо емоції, які викликає в його душі парубок навпроти, занадто сильні. Мінхо у всьому, і завжди було занадто в житті Джісона.

- Але ж, я хотів поговорити, нічого більше, - теж переходить на шепіт Хо. Зараз він і сам думає, що ця ідея була дурною, але бажання отримати прощення за свій вчинок юності було сильніше за здоровий глузд. Чомусь.

- Я сказав, щоб ти збирався! Зараз же! З цієї кімнати, і з мого життя, яке ти вже встиг зіпсувати! - Хан кричить з такою злістю і відчаєм, що, здається, навіть шибки у вікнах дзвенять. Мінхо відступає назад, вражений такою реакцією зазвичай спокійного хлопця.

- Вибач, що потурбував Хані, я йду раз ти цього хочеш... Але я повернусь, щоб розставити всі крапки над і, - Лі тихо повертається до виходу.

- Не називай мене так, і можеш не приходити, бо я не маю жодного бажання говорити з тобою, - відповіддю йому стає тихе клацання дверей.

Сльози все ж прориваються назовні. Вони нестримним потоком котяться по щоках. Хочеться вирвати сторінки з цього дурнуватого щоденника, разом з своїм серцем, яке знову пришвидшило свій хід поруч з цим ідіотом. Чому? Чому все мало бути саме так? Відповіді Джісон не знав, і дізнаватися її тепер, просто не хотів. Від цього нічого не зміниться, а давні рани, що ще не встигли загоїтись, хлопець не хотів розривати власними руками.

Він витирає сльози закидаючи старий, знищений часом блокнот в куток. Якби хлопець тільки міг, то стер би собі пам'ять, щоб ніколи не знати хто такий Лі Мінхо. Хан був певним, що парубок повернеться, щоб поговорити, але він, залишиться непохитним у своєму рішенні.

***

І Мінхо повернувся. Наступного дня, він чекав Джісона біля університету, але той, звісно, проігнорував його. Так продовжувалось з дня в день. Він був занадто схожим на вірного пса, якого покинув господар. І хоч Джісон відчайдушно намагався ігнорувати Лі, та все ж постійна присутність Мінхо десь поруч, страшенно дратувала.

- Припини мене переслідувати! - гнівно тицяє пальцем у бік парубка Хан, - Я не говоритиму з тобою! Забирайся у свої Штати, чи звідки ти приїхав, і дай мені спокій!

- Я не відступлю поки ми не поговоримо і ти це знаєш,  - складає руки на грудях Хо, та продовжує йти за Джі, - Досить тікати! Нам вже давно не 16, Хане. Я прошу всього лиш вислухати мене, і це все.

- Я ніяк не втямлю, - він різко спиняється, так, що Мінхо ледь не вдаряється у спину парубка, - Ти глухий чи дурний? Що не зрозумілого в словах "я не хочу з тобою говорити"?!

- Я прошу п'ятнадцять хвилин твого часу, і більше не з'являтимусь у твоєму житті, - тверда рішучість Лі не дивує Джісона. Цей брюнет завжди був впертим.

- Баран, - просто каже Хан, - Забирайся, я не говоритиму з тобою. Це все, - парубок хоче, як в крутих американських фільмах піти геть, залишаючи своє минуле позаду, але вроджена незграбність не дозволяє йому цього зробити. Тому Джі перечіпляється за власну ногу і падає на землю, сильно забиваючи коліна та дряпаючи долоні.
Хлопець тихо лається собі під носа, коли стривожений Мінхо підбігає до нього.

- Ти в порядку, Джісоне? - хлопець подає Хану руку, яку той гордо ігнорує і підіймається сам, - Так важко відповісти мені?! - починає злитись Лі. В його очах загоряється вогонь, який готовий спалити все навкруги.

- Я ж сказав тобі...

- Припини! Будь ласка дозволь мені допомогти... Хоча б один раз... - він перебиває Джі, - І я справді піду. Всього лиш п'ять хвилин...

- Ні! - він вириває руку та кульгаючи йде на вихід, але трохи поміркувавши розвертається назад, - У тебе п'ять хвилин. І говори будемо на моїй території, ясно? - все ж їхати в зручному салоні авто краще, ніж у переповненому автобусі.

- Так, звісно, як скажеш, - Лі радісно всміхається допомагаючи Хану сісти до машини.

Вони їдуть у тиші, так само підіймаються до квартири Джісона. Парубку і справді не було цікаво, що ж скаже Мінхо. Ну може зовсім трішечки.

- Твої п'ять хвилин почалися, - Джі сідає на диван у вітальні. Він уважно дивиться на Лі, який, схоже, розгубив усі слова, які так довго складав у своїй голові.

- Я дурень, - видає хлопець, а Хан хмикає.

- Це не новина.

- Ні, справді. Коли ти зізнався мені, я злякався, і тому наговорив усю цю маячню, а потім...

- Потім обірвав зі мною всі зв'язки, та полетів у США, навіть, не попрощавшись! - грубо перериває його Хан зі злістю в голосі, а Лі дає йому можливість сказати те, що він так довго тримав у собі, - Зараз скажеш, що ми були занадто юними, і всяке таке. Але ти, Мінхо, егоїст і клятий боягуз! Тобі не зрозуміти всього того страху з яким я відкривав свої почуття, боячись втратити нашу дружбу. Ти втік, а я, як бовдур, ще намагався вибачитись, приходив до тебе не один раз але, саме ТИ уникав мене! Я багато думав, аналізував ситуацію,  і дійшов до одного висновку, мої почуття до тебе були справді неправильними. Я не мав права закохуватись у свого кращого друга, і псувати йому життя, але моє дурне серце вирішило інакше. Скажи мені одне, навіщо ти відповів на поцілунок, якщо після нього сказав, що тобі було гидко і я хворий? Після того, як я залишився сам, мені довелось збирати себе по-частинках знову, щоб хоч чимось бути схожим на людину, а не на її жалюгідну подобу. Ти зламав мене і мою віру в кохання. Через ці невдалі юнацькі почуття я не довіряю людям, я не можу будувати стосунки, бо мені здається, що кожен вчинить так само, як ти, - він переводить дихання, стираючись рукою набридаючі сльози, які застилали очі, - Те, що написано в моєму щоденнику в який ти заліз без дозволу, чиста правда...