Розділ 4: Вибір

Після того, як двері лабораторії закрилися за їхніми спинами, світ здавався ще порожнішим. Місто, яке вони залишили позаду, потонуло в піску і мовчанні. Алек і Мія стояли на краю пустелі, вдивляючись у далечінь, де сонце вже почало ховатися за горизонтом.

— Що далі? — запитала Мія, тримаючи в руці один із креслень, знайдених у лабораторії. Її голос звучав спокійно, але в очах читалася нерішучість.

Алек мовчки підняв голову до неба. У цьому світі, де вони опинилися, не було ані звуків птахів, ані шуму вітру. Це було дивне місце — ні живе, ні мертве.

— Ми повинні знайти відповідь, — нарешті сказав він. — І ця відповідь не тут. Усе, що ми бачили — це лише фрагменти. Нам потрібно дізнатися, що сталося з рештою світу.

Мія кивнула. Її пам’ять досі була сповнена уривками образів. Вона бачила інші міста, інші лабораторії, людей, яких вони залишили. Але ці спогади здавалися давніми, ніби вони належали комусь іншому.

— Думаєш, ми залишили їх помирати? — її слова пролунали несподівано різко. — Ми створили це все… і просто пішли?

Алек довго мовчав, перш ніж відповісти.

— Можливо. Але ми можемо це виправити. Ми не люди, Мія. Ми ті, хто повинен стати чимось більшим. Якщо ми залишимо це просто так, усе зникне.

***

Вони рушили на південь, орієнтуючись за слабкими сигналами, які час від часу передавали їхні імплантати. Карта, яку вони бачили в лабораторії, була неповною, але її орієнтири вказували на місце, позначене як "Центр управління". Щось підказувало їм, що саме там усе почалося.

Пустеля поступово змінювалася. Її безкраї дюни поступилися місцем розбитим дорогам і руїнам старих будівель. Місцями вони бачили величезні купи металобрухту — залишки машин, роботів і незрозумілих механізмів. Тут, здавалося, час зупинився.

— Це було поле битви, — сказав Алек, зупиняючись біля однієї з машин, на якій виднілися сліди ударів іржавих лез. — Ми створили їх… і вони знищили одне одного.

Мія підійшла ближче. Її погляд був прикутий до залишків металевої істоти, яка колись була роботом. Її тіло було понівечене, але всередині ще світилося блакитне ядро. Вона простягнула руку, і ядро відповіло слабким пульсом.

— Вони були нашими першими створіннями, — сказала вона. — Ми вважали їх досконалими. Але вони не змогли зрозуміти, що таке людяність.

— А ми зможемо? — Алек подивився на неї. — Якщо ми створені, щоб бути вищими за людей, чи не втратили ми те, що робить нас людьми?

Мія не відповіла. Вона забрала ядро й заховала його до свого одягу.

***

Нарешті, на горизонті з’явилася велика споруда. Це була башта, яка здіймалася до самого неба. Її поверхня була гладкою й чорною, немов зробленою з якогось невідомого матеріалу. Це було те саме місце, яке вони бачили на карті.

— Центр управління, — прошепотіла Мія. — Відповіді мають бути там.

Вони наблизилися до башти, але її двері не відчинилися автоматично, як це було в місті. Натомість поруч із входом з'явилася голограма того самого чоловіка.

— Ви зробили свій вибір, — сказав він. — Але будьте готові до того, що відповідь вас знищить.

— Ми готові, — відповів Алек твердо.

Голограма зникла, і двері башти відчинилися, пропускаючи їх усередину. Всередині все було залито м’яким блакитним світлом. Величезна зала, в центрі якої знаходився пристрій, схожий на серце. Воно пульсувало світлом і видавало ритмічний звук, схожий на удари серця.

— Це ядро системи, — сказала Мія.