Розділ 1: Пробудження

Тиша. Густий морок оповив кімнату, де ледве мерехтіли кілька слабких світлодіодів на стінах. Алек відкрив очі, відчуваючи дивну тяжкість у тілі. Його думки були, наче уламки скла: хаотичні, незрозумілі, гострі. Він спробував підвестися, але відчув, як холод металевої підлоги притискає його тіло.

— Де я?.. — його голос прозвучав хрипло, ніби він не говорив цілу вічність.

Неподалік почувся тихий стогін. Алек повернув голову і побачив молоду жінку, яка лежала поруч, також на металевій поверхні. Її обличчя було блідим, але красивим, навіть у цьому слабкому світлі. Вона теж прокидалася.

— Ви... хто? — спитав він, хоча відповіді на своє запитання не очікував.

Жінка повільно підвела голову, витираючи кров із порізу на скроні. Її очі були наповнені страхом і розгубленістю.

— Я не знаю... Я нічого не пам'ятаю... — прошепотіла вона.

Він намагався зосередитись. Підняв руки і побачив щось дивне: на зап’ясті було металеве кільце, вбудоване прямо в шкіру. Воно мерехтіло м'яким блакитним світлом. Алек інстинктивно спробував зняти його, але кільце було частиною його тіла.

— Що це таке? — запитала жінка, побачивши те саме на своєму зап’ясті.

Вона підвелася і уважно роздивилася кімнату. Це була маленька, закрита капсула без вікон, із масивними трубами, що проходили по стінах. У центрі кімнати стояв розбитий монітор, екран якого раз у раз висвітлював слова: "Очищення завершено".

— Як ми тут опинилися? — запитав Алек, озираючись довкола.

— Я... не знаю, — відповіла вона. — Здається, мене звати... Мія. Але звідки я це знаю — не уявляю.

— Мене звуть Алек, — сказав він після паузи. Але і це ім'я здавалося йому чужим.

Вони оглянули кімнату. На стінах були вмонтовані металеві ящики з кодовими замками. Один із них був напіввідчинений. Усередині — кілька старих паперів із записами, які виглядали як технічні креслення. На кожному аркуші було одне й те саме слово: "Проєкт Переродження"..

— Що це за місце? — Мія обернулася до Алека, притискаючи до грудей креслення. — Це якась лабораторія?

— Схоже на те, — він кивнув. — Але чому ми тут? І чому нічого не пам’ятаємо?

Їхні роздуми перервала слабка вібрація під ногами. Кімната раптово засвітилася червоним світлом, і з розбитого монітора залунало електронне повідомлення: "Активація протоколу ліквідації. Об’єкти ідентифіковані. Ліквідація через 10 хвилин."

— Ліквідація? — злякано вигукнула Мія. — Ми повинні звідси вибратися!

Алек підійшов до дверей, але вони були замкнені. Він оглянув панель із кодовим замком, намагаючись зрозуміти, як її зламати. Несподівано його пальці самі почали рухатись. Він торкався кнопок, не розуміючи, звідки знає послідовність. Через кілька секунд панель видала звуковий сигнал, і двері відкрилися.

— Як ти це зробив? — здивувалася Мія.

— Не знаю. Це... ніби автоматично, — відповів він, намагаючись приховати власний шок.

Вони вибігли в довгий коридор, який вів у невідомість. Лабораторія, схоже, була покинутою, але скрізь чулися звуки механізмів, ніби примара цього місця ще жила.

— Щось мені підказує, що ми не випадково тут опинилися, — сказав Алек, коли вони бігли. — І я хочу дізнатися, чому.

— Але спочатку вижити, — додала Мія, стискаючи креслення в руках.

Коридор привів їх до величезних воріт. За ними виднілася пустеля. Сонце вже опускалося за обрій, і навколо панував мертвий спокій. Щойно вони зробили крок назовні, монітор позаду них сповістив: "Протокол ліквідації зупинено. Об’єкти у втечі. Почати стеження."

Мія відчула, як її тіло охопив холод. Вона озирнулася на Алека.

— За нами стежать, правда?

— Так, — відповів він, стискаючи кулаки. — Але ми дізнаємося правду. Що б це не означало.