Спогади в зірках

Ліна все дивилася у вікно, сидячи на стільці та ліниво спостерігаючи за тим, як сонце повільно наближається до горизонту. Навколо дідусевого будинку був лише порожній степ, без жодного іншого будинку чи дерева, а тому ніщо не заважало їй проводжати почервоніле сонце своїм поглядом. 

Сонячне проміння робило степову траву такою ж червоною, що сподобалося Ліні. Але насправді вона чекала зовсім іншої краси. Після приїзду до дідуся на літні канікули, вона полюбила милуватися прекрасним зоряним небом. Але, на превеликий її жаль, зірки видно лише вночі. 

— В місті зірок майже не розгледіти, а от в селі небо наче хтось кожного дня протирає ганчіркою, — задумавшись промовила Ліна та поглянула на великого годинника, що прикрашав собою одну зі стін. 

Дідусь Ліни поїхав до якогось села у справах, а її саму залишив погосподарювати у своєму домі. Втім Ліна вже звикла до такого, а тому зовсім не боялася бути вдома сама, серед цього безкрайнього степу. Та і не зовсім сама, адже біля будинку завжди можна було знайти чорного собаку та білого кота. Собака, як правило, обходив територію та щось рознюхував, по декілька разів на годину з'являючись у вікні перед Ліною. А білий кіт лише спав собі та взагалі не цікавиться тим, що відбувалось біля будинку.  

— Невже їм не набридло займатися цим кожного дня? — сказала Ліна та зіскочила зі стільця. — Піду прогуляюся. Однаково дідусь повернеться лише завтра. 

Дідусь віддав Ліні легеньке пальто та капелюх своєї дружини, щоб вона не мерзла вночі, коли сидить надворі та спостерігає за зірками. Пальто було завелике для Ліни, але воно їй сподобалось, і одягнувши його та капелюха, вона вийшла з будинку. 

Посміхнувшись дівчинка вдихнула повні легені вечірнього повітря та оглянулася навколо. Чорний собака знову пробіг повз та сховався кудись у високу траву, наче і не помітивши, що Ліна стояла поруч з ним. Та і білий кіт все продовжував спати на трухлявому дерев'яному ящику. Саме до нього Ліна і вирішила підійти. 

Згорнувшись білим клубочком, кіт лише підвів вухом коли почув, що до нього хтось підійшов. Ліна одразу ж торкнулася пальцем до того вуха, від чого кіт відкрив свої гарні блакитні очі. 

— Як ти можеш так багато спати, котику? — запитала Ліна погладивши кота по голові, після чого він одразу ж замуркотів, — Мабуть, тобі немає чим зайнятися тут, що ти спиш весь день. 

Та і справді, навколо нічого і не було, одна трава. Ліні навіть стало цікаво, чому це її дідусь живе саме в такому віддаленому місці. А тим часом сонце вже почало повільно заходити за обрій, і погляд Ліни перейшов на небо. Вона вже знає, яка саме зірка завжди з'являється на небі першою. Побачити цю зірку, для неї було як зустріч із другом. 

— Хочу собі телескоп, — промовила пошепки Ліна, пригадавши, як хтось колись їй розповідав, що можна промовити бажання до першої зірки, і якщо ти зробиш це першою з усіх, хто зробив те ж саме, то воно збудеться. 

Знову поглянувши на кота, Ліна побачила, що його очі теж спрямовані до тієї зірки. 

— А що ти забажав, котику? — поцікавилась Ліна та ніжно почухала білого за вушком. — Тільки не кажи мені, бо інакше не збудеться. 

— Та навіть якби збулося, то я б тобі не сказав, — неочікувано для Ліни промовив білий кіт та сховав мордочку згорнувшись в клубок. 

— Що? — здивувалася Ліна та відійшла від кота на кілька кроків. — Коли це ти почав розмовляти? 

— Коли на небі з'явилася перша зірка, — ліниво відповів кіт та дратівливо зарухав хвостом. 

Ліна завжди жила в місті, а тому для неї часто було дивним щось з-за його меж. Але хіба кіт, що розмовляє, це просто щось дивне? Їй це здалося більше неймовірним, ніж дивним. Опанувавши себе вона знову підійшла до кота та пригледілась до нього. 

— Ой, то може в тебе й ім'я є, котику? 

— Твій дідусь мене Хмаркою прозвав, — змирившись із надокучливими запитаннями дівчинки, промовив кіт. — То, схоже, це і є моє ім'я. 

— Приємно познайомитися, Хмарко, я Ліна, — дівчинка щиро усміхнулась. — А що ти ще можеш розповісти? Як давно ти знаєш мого дідуся?

Білий кіт, зрозумівши, що вже не зможе спокійно спати, став на лапи, потягнувся спиною, пошкрябав ящик під собою, після чого сів, як те роблять коти. 

— Мене ще кошеням сюди принесла твоя бабуся, — відповів він та поглянув на будинок. — Твій дідусь спершу не сильно був цьому радий. Але з часом він мене полюбив. І саме він дав мені ім'я. 

— Моя бабуся? Мені стільки про неї всього розповідали. Хотіла б я її побачити не лише на старих фотографіях. 

— Ну то поглянь на неї, — сказав Хмарка та перевів погляд на єдину зірку, що виднілась на небі. — Ось же вона, Ліно. 

— Невже? — Ліна пригледілася до зірки, але як би не намагалась розгледіти там бодай обличчя, але так і не змогла. — То що таке взагалі зірки, котику? 

— Зірки це те, що ти в них бачиш. Або ж те, що тобі в них дозволяє бачити фантазія, Ліно. 

Тим часом навколо вже майже стемніло, а зірок на небі ставало все більше. Яскраві світила скупчувалися та вибудовувалися в різноманітні фігури. Якісь сузір'я були схожі на тварин, а деякі й на людей. Здавалося, що більшість із цих зірок дуже схожі одна на одну. Але Ліна завжди могла знайти серед них всіх ту єдину зірку.