Нескореність

По хліб 

У перші дні повномасштабного вторгнення ми опинилися в окупації чи в ізоляції не знаю як те назвати. Платню за роботу видавали з обігу у магазинах , бо не можливо було отримати бюджетні кошти так як зазвичай. 

Їх ніби тут і не було, але атмосфера була така напружена. Продукти треба було купувати в магазині сусіднього села. Та й які там вони були? Але ж хліб раз на два дні возили. Роздавали його нормовано, на сім'ю один буханець. 

На той час у нашій невеликий хатині нас було шестеро. Окрім того недалеко живе  синова сім'я і донина. Тож у підсумку було чотири сім'ї з 15 чоловік. За хлібом того дня поїхав дідусь , мій чоловік. 

А через 15 хвилин над дорогою зависло два гелікоптери ,звісно чужі. Ті хвилини до повернення чоловіка додому були найдовшими у моєму житті. Всі молитви які добре і недобре знала були переказані у зверненні до бога. А вони літали понад полем, понад лісом ,понад дорогою. 

Коли моторошно мого чоловіка зупинився біля синового двору, я видихнула з полегшенням, але розплакалась. 

Маленькі онуки виглядали в вікно з кухні, єдине що було без затемнення, на двір. З радістю зустрічали дідуся. Вони так до нього горнулися, ніби відчували моє хвилювання .

Але ж він не ликом шитий, назад їхав лісом, щоб не привести їх додому. А ліс знає як свій дім. 

Тому я дуже співчутливо відношуся до людей які проживають чи проживали на тимчасово окупованих територіях. І дуже радію коли наші воїни визволяють від цієї нечисті населені пункти України.

На ставку 

Снують в різні боки машини по шосе, по мосту через річку. А на річці плаває білий лебідь. Велича во гне шию , б'є білими крилами по воді, розбризкує її. Купається і зве подругу. 

Але вона на гнізді. Скоро сіренькі лебедята припливуть з нею на водойму. І посередині спокійної ріки гордо пливтиме лебідь. А за ним, тараторячи до лебедят ,лебідка. І так все життя, бо пари вони створюють назавжди. 

На крилах мрій 

Такий тяжкий зараз час... Головна мрія дожити до Перемоги. До того часу , коли змовкнуть гармати, втихнуть сирени ,що віщують ракетні атаки, буде не чути розривів кабів і не буде пливти кача. А ми не будемо стояти на колінах, схиливши голови, бо вчергове проводжаємо когось із військових у останню дорогу в інший світ.

Думаю , що навіть квіти будуть пахнути ароматніше і повітря буде напоєне тими ароматами , а не як деколи, запахом напалму.

Заплющу очі і бачу затишні міста і квітучі села,  такі що знову здалися б російській дичині містами. 

А ще на крилах мрій літають туди, де будуть жити мої онуки, бачу їх дорослими і щасливими. 

А коли одного дня ми станемо вільними від російської наволочі мабуть буду плакати і радіти одночасно ,А ще молитися кожного дня, щоб не довелося правнукам пережити таку страшну війну. 

Кожній людині властиво мріяти про те,  що буде і не задушити мрій у їхньому зачаткові. 

Україна понад усе! А крила мрій нам ніяка лиха сила не підріже. 

Мрії , мрії...

Сьогодні цілісінький ранок було чути стрілянину. 

А я в містечку. Скрізь багато квітів насаджено, вони цвітуть різнобарно і прекрасно. Гул машин заглушує звук канонади ,бо звідси до того місця звідки вона долинає далі ніж від мого дому.

Небо високе і ясне-ясне, зіткане зі щирого аквамарину з ніби змальованими білими хмарками.

Така краса...

Містечко виглядить привітним і мирним, тим де нема війни. А чи її нема? Ось ідуть медичні сестрички. Вони геть молоденькі , але очі такі дорослі, з глибоким поглядом, що бачив страхи перипетій війни.

А їм би бути слабкими коханими жінками, які б мали народжувати та доглядати діток. А берегині зовсім в інших іпостасях. 

А ще пам'ятаю, як було свідком, коли прощалися двоє молодих людей перед від'їздом на фронт. Вона так усміхалася і щебетала до нього, а коли від'їхав автобус , такі щирі сльози капали гарячим сріблом на асфальт...

Я прийшла тоді з обідньої перерви на роботу і хвилин, не знаю скільки , плакала. Добре, що ніхто не прийшов на протязі того часу. 

Мрію про Перемогу... Така дорога я мріяна воля у мріях постає без кацапської присутності. І кожного разу, коли пливе кача, молюся за життя тих хто нас захищає. Та хіба тільки тоді, завжди. 

Мрії ... Хіба можливо жити без них? І я мрію про мир про перший дійсно мирний день, про наповнені дитячим щастям школи, про відсутність сирен , про зустрічі зі знайомими і рідними, щирі і радісні.

Але не думаю , що не буде печалі, бо багато кого я вже ніколи не побачу.

Може я пишу не проте , але мені здається, що неможливо відсторонитися від сьогодення ,яке інколи накриваю сльозами , інколи радістю , а інколи вибухає такою тишею і красою, що мрії, наче діти, що подорослішали свого часу , летять кудись як птахи, змахнувши крилами.

Хочу сказати 

Лихоліття 1943 року пам'ятала мати мого чоловіка. Сім'я їхня жила в Милейках. Діток було троє і всі невеличкі. 

Прийшли окупанти і матері з дітьми прийшлося жити в хліві. На постої жив офіцер мадяр. В якому чині звісно не пам'ятають, а може чужий шеврони ж були, а то мені про що не говорили. Чоловік був до них не лихий. Не раз запрошував ночувати до хати , але мати боялася. Хтозна що може чужинцевий прийти на думку? 

Не раз він смакував молоком від годувальниці ,  яку німці не забрали таки тільки тому, що він був на постої. Були дні, коли він нікуди не їздив, а сидів на подвір'ї і дивився на діток. Сумно дивився , бо показував і фото своїх. Пояснював матері що мобілізований насильно. Прикладав руку до горла і казав ,що вбили б ,аби не пішов. Неможливо виправдати ні в які часи окупантів.

Але за декілька годин до трагедії в Корюківці, прийшов до матері , коли вона щось збирала поїсти для діток і сказав: " Матка, тікай. Бо буде пах-пах і пих." І показав на вогонь у буржуйці. 

Мати сповістила сусідів, кого могла зібрала нехитрий вузлик і пішла... в болото. Там і пересидіти судилося. Всю пожежу бачили , чули стрілянину. Оточення з поліцаїв і карателів стояло. Хто біг до лісу , розстрілювали.