.

Виставивши за двері чергових відвідувачів босорканя повернулася до власної кімнати. Їй не треба було дивитися, аби знати, що ця молода пара і їх подруга безперешкодно дійдуть додому. Старі Мухомори невелике село, тож босорканя може відправити потрібною стежкою навіть людину без свідомості, а ця молодь була хіба що трохи напідпитку. Та й бачила босорканя їх майбутнє — пара житиме довго й щасливо, наскільки це можливо з урахуванням буремності життя, їх подруга більше не мріятиме про чужого чоловіка, тож вони отримали бажане. А те, що доля їм всім приготувала безліч інших випробувань, про які ці троє й не здогадується, того їм знати не обов’язково. Не всім варто бачити свою долю наперед, бо змінити її важко, а сил пройти всі випробування може не вистачити. Коли ти юний, наївний та повний мрій, то здатен майже граючись перейти гори, перестрибнути провалля, перетнути моря, а коли знаєш, які тебе монстри можуть очікувати дорогою, вже навряд чи кудись підеш.

 Босорканя зітхнула та заходилася наводити лад у своєму будинку, оскільки це був найпростіший спосіб впорядкувати думки та сили. Людям часто здається, що якщо маєш сили, то можеш робити все, що заманеться, чи навпаки не робити, а насправді… Насправді часом найважча, найпростіша робота та проста людська доля може бути значно краща, аніж життя босоркані.

Розставляючи старовинні глиняні кухлі, босорканя ніжно провела пальцем по краю одного, блакитного з ніжними жовтими квітами, згадуючи власну далеку юність. Інші краї, інша епоха, інше ім’я. Втім, імен у неї вже було стільки, що не всі й згадаєш.

Батьків босорканя погано пам’ятала, з тих часів запам’яталося хіба її дитяче ім’я — Ружіка, яким її ще деякий час називала наставниця. Лише у підлітковому віці дівчина дізналася, що була сьомою донькою в родині, тому ставлення до неї від народження було упереджене. Батько хотів сина, натомість отримав чергову дівчинку, яка ще й може бути відьмою. Але спочатку вона була лише дитиною, що любила тварин та природу і не знала, що бачить світ інакше, ніж інші. Першою це зрозуміла мати, то й почала якомога більше завдань давати за межами садиби. Спочатку цього вистачало, а батько, який напідпитку міг на сестер та навіть матір руку підняти, Ружіку оминав. Але одного дня маленька Ружіка опинилася на подвір’ї, коли батько за щось гримнув на матір і вдарив. Дівчинка кинулася на захист неньки й сталося дивне. Здоровий чоловік раптом закляк просто посеред двору та осів мішком під поглядом маленької доньки. Ненька чомусь перелякалася, поспіхом відправила дитину до хліва, а сама кинулася відпоювати батька водою. Пізно ввечері діти чули, як батьки довго й голосно сварилися. Батьків голос то гримів то бубонів, а матір за щось тихо виправдовувалася. Дівчинка тоді так і заснула під це бубоніння. А наступного світанку мати розбудила Ружіку й повела з собою. Сказала, що вони йдуть просити у старої мольфарки сина, бо батькові не вистачає помічників. Дівчинка щиро зраділа перспективі отримати братика і тому, що саме її мати взяла у подорож, тож старанно несла доручений їй кошик.

Їх шлях зайняв кілька днів, був непростий, але по вінця насичений новими враженнями. Ружіка захоплено роздивлялася незнайомі гори, ліси, потічки, звірів, що траплялися їм дорогою. Вона не розуміла, чого мати здригається від неспішної ходи величного лося чи ведмедя, чи від допитливих лисенят, що вискочили їм назустріч на одному з пагорбів, чи від сови, що красиво блимає на них очиськами, чи красивої напівпрозорої дівчини, що чарівно посміхається з дерева, чи невеликого бородатого чоловічка, що глипав на них з-під куща. Ружіці всі вони подобалися, здавалися цікавими, дружніми, проте матір чомусь сердито хмурилася, коли дівчинка просилася трішки пограти з ними.

Босорканя досі прекрасно пам’ятала той весняний ранок, коли вона вперше побачила хатину своєї наставниці. Вони з матір’ю йшли ледь помітною стежкою туманним лісом, дослухаючись до натхненного співу птахів, як раптом стежка  вивела їх на відкритий пагорб. В обличчя дихнув свіжий вітер, який поступово розсіював туман, полишаючи на молодій траві й квітах незліченні крапельки води. Від тих краплин все навкруги здавалося сивим. Але коли Ружіка з матір’ю вже підходили до хатини мольфарки, раптом крізь туман і хмари пробилося сонце й вся та сивина заграла яскравою веселкою. Стара хата, яка за мить до цього здавалася дитині темною й страхітливою, раптом заіскрилася світлом, немов її вкривали мільярди діамантів. А потім і весь пагорб та ліс навкруги заблищали, наче казкова коштовність. Значно пізніше юна босорканя дізналася, що то дійсно коштовність недоступна жодному королю чи імператору — давній, наповнений магією життя ліс.

А тоді, доки дитина заворожено все роздивлялася, на поріг хатини вийшла стара скручена бабця з пронизливим поглядом. І під тим поглядом матір Ружіки так зіщулилася, наче її хто батогом вдарив.

— Привела таки, — проскрипіла бабця, невдоволено оглядаючи обох. — Не вгомониться ніяк твій Василь.

— Не бере її ліс, не приймуть люди, а гріх на душу брати не хочемо, — опустивши очі почала бурмотіти мати, ставлячи на землю кошик з дарами.

— Хочете, та не можете, — презирливо скривилася бабця. В цей час з-за хатини мольфарки вийшов худий вовк, який чомусь насторожив Ружіку. Вона тоді була занадто мала, щоб зрозуміти, що перед нею перевертень, але нутром відчула, що ось не так. І те нутро зреагувало…

— То допоможете? Він сина хоче… — опустила голову жінка, намагаючись не дивитися на дитину.

— Для сина, треба в собі чоловіка виховати, а не лише на жінку провину вішати. Тоді матиме сина, коли сам прийде, — скривилася бабця.