Ідея створення і реєстрація українознавчого клубу “Спадщина” (1987 рік)

Влітку 1987 року в Києві стало відомо про Український культурологічний клуб (УКК) створений в основному правозахисниками, багатьох з яких було не так давно звільнено з ув’язнення. Стосовно діяльності клубу київські газети почали друкувати різні статті викривального характеру. Зокрема “Вечірній Київ” 19.10.87 опублікував статтю “Театр теней или кто стоит за кулисами так называемого “Украинского культурологического клуба” (УКК)”. Ця тема ще двічі висвітлювалась у цій же газеті в статтях “Про що говорить громадська думка” – 14.10.1987 та “Каким же быть клубу “ – 02.12.1987р. з публікацією листів-відгуків і коментарями.

Газета «Вечірній Київ» 2.12.87

Газета «Вечірній Київ» 14.11.87

Газета «Вечірній Київ» 19.10.87

Тема політичного клубу і його діяльності в той час була актуальна і обговорювалась багатьма. Не були виключенням і ми. Іван Заєць розказував, що одного разу ходив на засідання УКК і навіть виступив там. Але більше не відвідував. На ці теми говорили і ми – Ярослав Федорин, Віктор Кулинич і я, сидячи якось в кав’ярні на вул. Леніна на початку осені. Тоді ж народилась ідея (здається її висловив Віктор Кулинич) – чому б не зробити клуб при Будинку вчених Академії Наук УРСР. Клуб за інтересами. Там діє багато гуртків, секцій, клубів. Ми всі - співробітники Академії наук. А я навіть був офіційним членом Будинку вчених, мав посвідчення, платив членські внески. Можна було б спробувати зробити офіційний клуб. Бо, чесно кажучи, не хотілось іти на відвертий ризик, бути арештованим або переслідуваним. Було бажання робити, але щось легальне, - так би я сформулював цю думку, дивлячись з дистанції 16 років тому. Тим більше, що в Україні “перестройка” вже рухалась швидко, зокрема, 24 вересня 1987 року на Президії Академії Наук заслуховували тему про хід перебудови в нашому інституті.

Членський квиток в будинок вчених

Після всебічного обговорення зібралась ініціативна група, яка пішла на прийом до директора Київського Будинку вчених – Майї Степанівни Яковенко. У цій зустрічі брали участь Ярослав Федорин, Іван Заєць, Павло Загороднюк, Олександр Мосіюк, Леонід Шкляр, Михайлина Бородай, я, здається ще хтось. Ми, як молоді співробітники Академії, що цікавляться питаннями української культури, мови, історії, запропонували створити українознавчий клуб “Спадщина”. В принципі вона з нами погодилась, але заперечувала щодо назви. Наполягала, щоб назвали “Спадщина і сучасність”. Ця дискусія про назву тривала ще кілька місяців, коли клуб уже діяв. Боялися аби цей клуб не став чимось націоналістичним.

Після зустрічі з директором ми почали розробляти Положення про клуб. Активну участь у написанні цього документу взяли на себе Іван Заєць та Леонід Дмитренко. В членстві клубу передбачили виділити окремо статус членів-засновників. 16 грудня 1987 року ми з Іваном Зайцем були запрошені на засідання Правління Ради Будинку вчених. Я виступив першим, аргументуючи необхідність створення клубу, потім Іван. Треба сказати, що в той час я був вченим секретарем інституту, членом КПРС, дійсним членом Будинку вчених - і цей мій офіційний статус багато в чому полегшив нам проходження всіх формальностей. А з іншого боку вже йшла “перестройка” і керівництво Будинку вчених не могло просто так відмовити ініціативі молодих науковців, хоч тема національного, українського все ще була досить небезпечною. Правління затвердило створення клубу, його Положення і зобов’язало створити план роботи на січень-травень 1988 р. Почалась підготовка до Установчих зборів. Паралельно з нашим клубом, пам’ятаю, “пробивали” створення свого клубу прибічники вчення Порфирія Іванова. Це дійсно був спалах інтересу до чудодійних властивостей холодної води. В нашому інституті теж були фанати його вчення. Але ми ставились до них як до диваків. Всі були захоплені можливістю нарешті мати свій клуб і вільно обговорювати свої українські теми. Екзальтації вистачало і у них, і у нас.

На Установчих зборах, пам’ятаю, людям так хотілось говорити і бути почутим! Піднімались на трибуну і говорили багато, часто і не по темі – кому що боліло і хто що знав. Сам факт виступу з трибуни і висловлювання про українське було для багатьох з нас дуже незвичним і захоплюючим. Так закінчився 1987 рік. Величезну підтримку на етапі отримання дозволу і створення клубу надавала Вікторія Колосова, вона була членом Ради Будинку вчених, і користувалась заслуженою повагою серед співробітників Будинку, до її думки прислухались. Ми відчували велику відповідальність за її довіру нам, яку вона взяла на себе, підтримуючи нас у бюрократичній організації офіційної роботи клубу “Спадщина”, і намагались її не підвести.

Виписка з протоколу правління Будинку вчених від 16.12.8