|

Я хочу померти. Вже давно. У цьому світі нічого не приносить мені ніякого щастя, ніяких позитивних емоцій. Кожен день проходить надто швидко у буденних, сірих справах, а вечори тягнуться, як ціла вічність. Можливо, тому я й вирішив написати цей лист самому собі. Просто від нудьги. Просто від того, що нічого більше не можу зробити. 

Вперше я захотів померти у тому віці, коли всі інші мої однолітки веселилися на повну та, на диво, ніхто не страждав від психологічних випробувань та емоційних гойдалок. Тоді мені було чотирнадцять років. У зимовий вечір, коли мій будинок був затишним та світлим, я зробив три речі вперше: зізнався у коханні тій, кого давно любив; написав вірш (максимально поганий); а також ступив крок у петлю. Я не назву це спробою самогубства, адже я приміряв її, як будь-яка вишукана леді огортає ніжну шию у шарф нової колекції, постояв так декілька хвилин, а тоді відклав цю прикрасу на “потім”. 

Коли було це “потім” — не пам’ятаю. Можливо, після якоїсь сварки з батьками, адже підлітковий вік — він такий. Психіка нестабільна, а всі навколо здаються заклятими ворогами. Тоді навіть добрі вчинки оточуючих сприймаються як злорадство чи приховане зло. 

Далі ще було декілька спроб, котрі закінчилися нічим. От до сьогоднішнього дня я й не торкався до цього ніжного шарфа, котрий потрібно мазати милом для кращого вигляду. Чому сьогодні я його дістав знову із гардеробу? Знову через жінку! Але цього разу — не звичайну.

Все почалося восени, коли я зі своїм другом Максимом сидів у невеличкій кав’ярні біля університету та в перерві між парами пили американо. Гіркувато-солодкий смак кави завжди мене заспокоював, на відміну від інших. Мені тоді хотілося посміхатися та просто думати, розмовляти з кимось. Через це я й пив каву.

Наша розмова з Максимом в той вечір по тональності була спокійною, та ось її наповнення — навпаки:

— Ти задовбав! — спокійно, наче декламував Макс. — Знову ти знайшов собі якусь шльондру, яка використала тебе, а потім тупо викинула. 

Так як ми розуміли одне одного з півслова, нам не варто було навіть особливо багато епітетів використовувати, чи розголошувати цілі тиради (за декілька років спільного життя в одній кімнаті гуртожитку і не таке трапляється), тож я просто знизав плечима, а мій друг розумів, які слова за цим таяться.

— Слухай, ти просто не тих шукаєш. Або, — замислився він і зробив хитрий вираз обличчя, — тобі варто взагалі перестати когось шукати! В цьому й справа. Все стається тоді, коли ти цього не очікуєш! 

— Або мені варто просто забути про ці всі приторні теми кохання раз і назавжди! — вже подав голос я.

— То, блін, виклич Сатану і попроси його про це! — аж вигукнув Максим, як знущання, але не наді мною, а над кав’ярнею, де на стінах були вивішені цитати з Біблії.

Ми трохи посміялися, поговорили ще про щось та й забралися геть. Думається, касирша була цьому рада. Звісно, Макс пожартував про Сатану та те, що малося на увазі, — акт продажу душі, проте мене ця ідея вабила. Я днями думав про це постійно, а ночами ця угода століття мені весь час снилася. Одного разу як сон мене здолати не зміг, я все ж наважився на цей відчайдушний крок.

— Як там мені колись казали, — промовляв думки вголос, — намалювати пентаграму крейдою… це вже зроблено. Запалити свічки! От що ще треба!

За декілька хвилин свічки були розставлені по кожному з кутів пентаграми. Вони були не справжніми. Колись мій друг, який вчився на режисера, дав мені вісім електричних свічок, адже вони йому вже були не потрібні: вистава відіграна — все. А я завжди збираю різний непотріб з думкою: а якщо знадобиться?

Все було готово для акта виклику князя темряви, але от що казати — я не знав. Промовив усі слова на латині, що були мені відомі. Деякі з них були просто термінами. Навіщо я це казав? Не знаю. Просто весело! А от потім я почав благати, як благають Бога під час молитви. От тільки наш батько небесний ніколи на мої прохання не відгукувався, тож, можливо, його антипод краще з цим впорається. 

Не знаю, чи це було насправді. Спогад про це — як в тумані. Можливо, це був надто реалістичний сон, або те, що називають моментом відчаю, коли ти щось робиш, але не свідомо, на емоціях.

З цього часу минуло два дні, як я й зустрів її — дівчину мрії. Вона була красивою, як жінка з обгортки модного журналу 60-х, а по манерах могла б скласти конкуренцію королівській родині. Правда, її культура обмежувалася лише етикетом, але в цьому був свій шарм. Як це банально б не звучало, та ми познайомилися на сайті, що був призначений для об’єднання двох незнайомих сердець, тож не сприймав цю переписку серйозно. Принаймні це тривало перші декілька хвилин.

Вона розповіла про себе та поділилася переживаннями: її нещодавно кинув хлопець, тож тепер ця панянка прагне повністю змінити життя! Вона вже переробила зачіску, переїхала до іншого міста та знайшла нове місце роботи. Так як вона була програмісткою, їй було це зробити неважко.

Ми переписувалися весь день. Я зрозумів, що це моя людина, коли замість того, аби нормально поїсти, три години сидів та строчив повідомлення у Телеграмі. Мій суп давно охолов, тож в момент, як вона відлучилася по справах, я грів їжу заново, а потім ще раз цей процес повторився. Посміхаючись, тихо промовив: “Щось і Сатана мене не почув”.

Перед сном ми домовилися, що зустрінемося через тиждень, сходимо до театру, а потім я її поведу у чудову кав’ярню, де над прилавком стоїть ікона Богородиці.