1

      Стояв ясний літній день. Через дивовижний малиновий ліс, що гармоніював з чистим бежевим небом, йшла не менш дивовижна дівчинка років шести. Вона була одягнена у пишну ніжно-рожеву сукню, неначе тільки-но вийшла з урочистого балу, а не крокувала жовтою цегляною дорогою назустріч невідомому. Звичайні цукеркові дерева схиляли свої гілки до дівчинки, ніби вітаючи маленьку мандрівницю у своєму царстві. Вона поправила пухнасті хвостики з великими кучерями багряного кольору довжиною майже до пояса і зірвала з гілки цукерку, одразу ж засунувши її до рота. В її маленькому рюкзачку за плечима були припаси для подорожі, завеликої для такого маленького дівчиська.
 
      Ліс врешті-решт розступився та відкрив мандрівниці вид на стародавнє місто. Високі фортечні мури стискали вулиці з бруківкою, а на пагорбі над верхівками дерев височів замок з білої цегли з гострими вежами, що тягнулись до неба. Здалеку замок виглядав неначе іграшковим, встановленим на купу простирадл та подушок заради чиєїсь забаганки. 

      Дівчинка сміливо вийшла з рожевої м’якої тіні лісу назустріч високим стінам та замку, що так вабив своєю зверхньою красою. Вона підійшла до брами, де її зустріли двоє вартових в обладунках. Побачивши маленьку дівчинку, що йшла дорогою зовсім сама, вони подивились один на одного та зупинили її.

– Агов, дівчинко, ти куди йдеш сама? – Спитали вони приязно. – Може, ти заблукала, де твої батьки?

– Я Марієтта! – Хоробро відповіла дівчинка, труснувши багряними кучерями. – Я йду дорогою, вперед!

– Але маленькій дівчинці не можна гуляти самій лісом та мандрувати між містами!

– Мені все можна, і я все можу! – Завзято проголосила Марієтта. 

– Може, на неї хтось чекає в місті? – Припустив один із вартових.

Наче почувши його, з-за його спини раптом гукнула жінка:

– Марієтто?!

– Так! Я Марієтта! – Підтвердила дівчинка, ковтаючи половину звуків та пропускаючи літеру “р”.

– Принцесо Марієтто, ми нарешті Вас знайшли! – Сплеснула руками жінка, одягнена у доволі просту сіру сукню. – Невже Ви мене не впізнаєте?

– Тітонько, я вас не знаю, – Відповіла дівчинка та спробувала обійти і її, і здивованих вартових.

– Точно, багряні кучері, вік...  Все сходиться. – Сказав один з них. – Це ж загублена принцеса, і ми ледве її не втратили!

– Ви ледве не вигнали її з нашого міста! – Заверещала на них жіночка. – Я покоївка у замку, і я її туди відведу! – Додала вона, хапаючи дівчинку за руку. Вони нарешті зайшли в місто, пірнаючи у його щоденний галас. Торгові намети починались від самих брам і вабили мандрівників різноманітними товарами.

Марієтта слухняно пішла за жінкою, адже та знала її ім’я та допомогла потрапити у місто. Та спритно підвела її до карети, посадила всередину та, перекинувшись парою слів із візником, сіла поруч з нею. Карета від’їхала, і у вікні промайнули незнайомі  кам’яні будинки, незнайомі вулиці та чужі люди. Місто сяяло та жваво проживало будній день.

– Перепрошую за свою квапливість, – нарешті видихнула жінка, наче заспокоюючись, – невже Ви не пам’ятаєте, що Ви принцеса, Ваша Високосте?

– Ні. Я просто мандрую!

– Ох, вищі сили, допоможіть! – Сплеснула руками жінка. – Всі знають, що вчора Ви пішли з замку посеред балу, поки ніхто Вас не бачив, і не повернулись! Дивно, що та варта не впізнала Вас, і не доставила додому. Чи Ви не постраждали? – Улесливо спитала жінка.

– Ні, я в порядку. Я гуляла лісом. Їла цукерки, – Марієтта махнула головою. За вікном карети забовваніли вежі замку, – мені можна до замку? – Спитала вона та вказала пальцем.

– Звісно, адже Ви живете у цьому палаці! Я негайно відведу Вас до міністра!

Ледве карета зупинилась, жінка майже на руках винесла Марієтту та побігла з нею всередину величної будівлі. Марієтта не встигала охопити оком внутрішнє убрання замку, лише побачила високі світлі стіни, прикрашені кольоровими прапорами та гербами, здивованих слуг, та багато-багато дверей, що відчинялись перед нею та зачинялись за нею, аж поки вона не опинилась у саду. Жінка поставила Марієтту біля величезного ставка, в якому плескали яскраві рибки, та промовила:

– Почекайте тут, будь ласка, Ваша Високосте, я доповім міністру, що повернула Вас, і одразу прийду!

– А чому ви не відвели мене до міністра? – Спробувала запитати Марієтта, але жінка вже втекла, наче її й не було тут.

Дівчинка зняла з плечей рюкзак та залишила біля ставка. Вона озирнулась навколо на різнокольорові рослини, що тягнулись до самої верхівки скляного купола, який майже не було видно за ними. Тихий вітерець, що невідомо звідки з’явився, шурхотів рожевим, малиновим та бузковим листям, ніжно торкнувшись святкової сукні Марієтти. Дівчинка застрибнула на кам’яний парапет, що стримував воду ставка, та балансуючи прогулялась ним.

Раптом вода пішла невеликими хвилями. Вони заплескали, чим привернули увагу Марієтти. Ледве вона зістрибнула з парапету, як з води випірнула величезна красуня зі світло-зеленим волоссям. Вона займала майже весь простір над ставком, але Марієтта її не злякалась, ніби вони вже були давно знайомі. Жінка лагідно їй посміхнулась і махнула рукою, чим змусила рослини навколо себе розквітнути, а повітря наповнитись солодким запаморочливим запахом. Кольорові намиста, якими було прикрашене все її тіло, задзвеніли, а зелений купальник заблищав як луска величезної риби.

– Вітаю, принцесо Марієтто. Давно ти сюди не заходила. Навіть всі квіти встигнули пов’яти.

– А Ви хто? – Прямо спитала дівчинка.

– Аксін, водяна фея, що живе у цьому ставку, звісно ж. – Фея дзвінко розсміялась так, що Марієтта щиро посміхнулась їй у відповідь. – Ти єдина розвага, що в мене тут є, адже квіти не розмовляють.

– А чому ти не підеш, якщо тобі сумно? Я була у лісі! – Доповіла Марієтта.

– О бідна моя дівчинко! – Фея нахилилась до неї та доторкнулась до обличчя одним пальцем. Він був холодний та вогкий. – Ти вперше в мене це питаєш. Я полонена у цьому замку на втіху твоїй сім’ї.