04.07.3561

Я, Джеліос Фіст, другий син в родині мого покійного батька Фалберта, народився в холодну зимову ніч 17 райкара 3467 р від вознесіння св. Емілії. І, зізнаюся чесно, ніколи й не замислювався про те, щоби записувати власні спогади. Та, боюся, мій час на цій землі вже добігає свого кінця. З кожним днем сили лишають мене, й стає все важче підводитися з ліжка. Чи міг я в юності уявити, що доживу до такої глибокої старості? Тому сьогодні, спекотним вечором 4 тайпуля 3561 р, я востаннє візьму перо до рук і спробую згадати те, що насправді важливе.

Дитинство запам’яталося мені особливо радісним. Люблячі батьки, і особливо матінка Елеанора, завжди ставилися до нас із братом і сестрою із сердечністю й добротою. Саме турбота батьків, гадається мені, зробила мене дитиною чуйною і навіть дещо розбещеною. Раума й Ліру вони любили так само, але все ж молодшому мені догоджали найбільше. Наскільки пам’ятаю, я ніколи не любив активні ігри й рух. Та втім, і книги мало захоплювали мій тодішній розум. Я добре вчився, але не знаходив у навчанні задоволення. Зараз я розумію, що хотів перевершити брата, і зрештою це добре зіграло нам на руку. У змаганні ми обидва доклали до науки більше зусиль, ніж якби не намагалися випередити одне одного. Та все-таки мені завжди не вистачало чогось, про що я навіть не здогадувався. Думки тягнули мене кудись далеко-далеко за чимось пречудовим, але чим воно було, я все ніяк не міг збагнути.

Моя сестра вийшла заміж за власним бажанням. У роки не найкращого матеріального положення моєї родини їй пощастило знайти вигідну партію, яка до того ж ще й прийшлася Лірі до вподоби. Я ніколи не був високої думки про її чоловіка, але якщо моя найближча радниця кохає його, то хай буде так. Останній лист, отриманий від неї, сповістив мене про гарний добробут родини й народження мого четвертого племінника.

Нам з братом тоді довелося перервати навчання й шукати роботу, щоби допомогти батькам. Втім, гадаю, я був навіть радий цьому, адже занудьгував від науки. Раум пішов у новомодну галузь під назвою бізнес, а я завдяки знайомствам батька влаштувався на дипломатичну службу. Мій юний вік і нестача пари років освіти створили мені нездоланну перешкоду для участі в Західній місії. Це було прикрістю, адже тоді я вважав це втратою шансу, який дається один раз на все життя. Невже все справді вирішено за нас? Як легко я відмовився б від тієї пустої мрії, якби мав дар бачити майбутнє.

Я добре зарекомендував себе. На другому році служби мене було обрано помічником при дипломаті найвищого рангу, який мав скоро відплисти на південь. Не було ще дня, в який я не згадував ту мить, коли сів на корабель «Шахрай». Це була дотепна назва для корабля, призначеного для дипломатів.

Королівство Надовіанія вражало своїм багатством. Природа, ніби в найсміливіших мріях досвідченого мандрівника, розкішні палаци, величні храми й… Напевно, це було першим враженням. Земля, що родила золото й коштовності, виявилася вкрай немилосердною до гостей з півночі. Нестерпна спека, надокучливі комахи й ці постійні дощі! Так, це була ціна, яку я заплатив за свою кар’єру. Але невдовзі виявилося, що не лише заради кар’єри я стерпів це все і навчився любити немилосердні сонце й воду. Кохання всього мого життя зустріло мене в цих краях, і заради нього я готовий був стерпіти вдесятеро більше.

Лілія. Ім’я цієї ніжної квітки, знайомої мені з малих років, належало танцівниці з палацу самої королеви. Неземна й недосяжна, але в той час така усміхнена привітна леді, вона забрала мій розум і серце. Усі мої думки були захоплені чарівною зіркою танцю, тому я наважився зробити перший крок. Наше спілкування несподівано швидко переросло у взаємну симпатію, а згодом – і у почуття. Я знав, що мав зробити. І зробив. Це був той момент, після якого про шлях назад вже не було й мови. Забравши своє жалування й усе майно, привезене з собою, я розірвав свій контракт і кинув дипломатію.

Відтоді ми жили удвох, разом наживаючи добро й п’яніючи від кохання. Життя в Надовіанії мало підходило для демона. Усе тут було таким, яким і здавалося: занадто простим, занадто диким, занадто великим. Та й ставлення до чоловіків було тут абсолютно протилежним до того, що було в моїй країні. Матріархальна монархія ламій, її історія і традиції взагалі захопили мене. Я написав про це невеличку книгу й відіслав додому. Можливо, колись вона комусь знадобиться.

Моя дружина завжди підтримувала мене. Особливо часто їй доводилося доглядати за мною під час недуги, а перші кілька років хворів я дуже часто. Та згодом і це минулося. До всього в житті звикаєш, і зараз для мене пекуче сонце Надовіанії миліше за похмурі пейзажі рідної Лертії.

Лілія зробила мене щасливим, а я докладаю всіх зусиль, щоби відповісти її належним чином. Тепер я розумію, що вона – саме те, що я шукав. Дика квітка далекого півдня. І як схожа на неї наша дочка Каліона. Ламії – чудовий народ, прекрасний і таємничий, звабливий, ніжний і такий… напевно, я не знайду слово, щоби описати це…

Мені шкода, що коли Джеліоса Фіста не стане, його дружині й дочці доведеться жити без нього. Та що ж поробиш, вік ламій тече плавно й неспішно. Лілія не втратила своєї краси, хоча я давно вже не той. Сподіваюся, що ми зустрінемося знову в іншому житті й залишатимемося нерозлучними вічність. А на цьому завершу. Час забути про перо й насолодитися моїми останніми днями разом з родиною.  

Написано 13.04.2024