Спогади

На вихідні поїхала до батьків. Необхідно було погодити з ними, який їм подарунок зробити до 40річчя весілля. Одночасно вирішила розпитати в батька, що ж то за магнітофон «Юпітер», а також чому Юпітер свого часу вважався крутим. Мене зачепило те, що відгуки були офігенні, а я навіть не знала, що ж це за апарат такий. Але те, що вийшло після невинного запитання, я не лише не чекала, але й передбачити не могла.

Хто з нас не їздив до рідних? Думаю, всі добре знають з якою радістю нас зустрічають і як пригощають. Батько, заради мого приїзду виставив на стіл виноградне вино, виготовлене ним з власного винограду. Ось де справжня якість! Під час вечері, після звичайних розпитувань, вирішила все ж з'ясувати про Юпітер.
- Тату, ти часом не знаєш, що це за магнітофон «Юпітер»?

Доки він збирався з думками, як мені відповісти, мати встигла вставити й своє слівце.
- Доню, дарма ти його зачепила. Він про ці залізяки може годинами балабонити. Дужче від Триндичихи, що розповідає про ганчірки.
Але батько начебто і не чув зауваження.
- Ага, цей маг свого часу був найкрутішим. Його звучання ні з чим не зрівняти. Тоді це було вершиною мрій всієї молоді. Але не кожен міг його придбати.
Я вирішила пожартувати:

- Я тебе не про магію запитую, а про магнітофон, - батько не повівся на мій жарт.
- Ех, молодь. Маг - це і є скорочення від слова магнітофон. А то ви окрім своїх флешок нічого не відаєте. Пішли, я тобі продемонструю його звучання.
- Е, е! Куди ти її повів? Говорила ж, що дарма зачепила з його залізяками.

Потрібно трохи пояснити. Батько, у вільний від основної роботи час, займався ремонтом аудіо і відеотехніки. Живуть батьки в приватному секторі. Після споруди нового будинку, старий будинок не стали руйнувати. Батько там влаштував собі майстерню. Дітям було заборонено без батька туди навідуватися. Мені ж, як дівчинці, не було навіть бажання туди ходити. А зараз батько повів мене саме туди.

Але те, що я там побачила і почула, мене шокувало. Я до цього часу під величезним враженням. Зайшли в першу кімнату. Вона мені дуже нагадувала робочий кабінет наших сисадмінів. Розкриті системні блоки, перевернуті монітори та інша комп'ютерна техніка. Загалом звичайна робоча обстановка в майстерні. Єдине, що відрізняло цю кімнату від кабінету сисадмінів, так це стелажі, забиті тисячами дисків. До речі, це було єдине місце, яке на мене майже не справило враження.

- А там моя радіорубка.
Я ледве не порснула зі сміху і ледве зуміла замаскувати саркастичну посмішку. Але батько навіть не поглянув на мене, а відкрив цю кімнату. Всі стіни були обвішані різними грамотами та дипломами. На полицях стояло багато найрізноманітніших кубків. На столі, що нагадував комп'ютерний, було декілька радіоприладів.

- Можливо, ти пам'ятаєш, коли приходила в досав (ДТСААФ), там стояв мій Uw3di. Тепер ось він, вдома. Це КРС (у мене відразу виникла асоціація з абревіатурою великої рогатої худоби). Ну й ще пара трансіверів, які я зібрав останнім часом.

Він включив один з трансіверів. Почувся тріск морзянки. А мене захопили спогади. Батько постійно тягав мене з собою на всі тренування. Не знаю, з чим це було пов'язано. Але прийшовши з роботи, він біг в ДТСААФ і мене прихоплював на додаток. Так було в дошкільні роки. Так було і в шкільні, доки в 7 класі я не пішла на гімнастику.

Спочатку я просто плуталася у всіх під ногами. Деякі з його учнів, можливо, щоб я менше їм заважала, намагалися і мене навчити чомусь. А я дійсно була, як Маша з мультика «Маша і ведмідь». Шкідлива, як кіт!!

Мене вчили приймати і передавати морзянку. Вчили за допомогою пеленгаторів знаходити «лисиць» (хитро заховані радіопередавачі). Вчили знаходити контрольні пункти за допомогою топокарти. Вчили стріляти з мілкокаліберної гвинтівки. Вчили метати гранату (лимонку), щоб попасти в квадрат. Правда мені її не те що метнути, втримати не завжди вдавалося. Вчили плавати (і навчили ж!). Всі ці вправи входять до радіобагатоборства.
 

В третьому класі я вперше потрапила на обласні змагання по швидкісній радіотелеграфії. І виграла! Я відразу серед інших кубків помітила свій кубок, а під ним чемпіонська стрічка. Згадалося, як наступного року в нашй команді по швидкісній радіотелеграфії в батька не виявилося жінки. І він поставив мене, малявку, виступати за жінок, а десятикласницю за дівчат. Тренери інших команд над ним потішались.

- Ти що переплутав категорії? Вона ж не подолає швидкості 100 знаків за хвилину.
Батько лише відбувався жартами. А мені вдалося прийняти радіограми зі швидкістю 120 зн/хв. І передачу видала близько 140 зн/хв букви та близько 100 цифри (але на електронному ключі). Доки я вдавалася до спогадів, він сів до трансіверу. Почулося: «сікью твенті... сікью твенті...». Хтось запрошував на зв'язок на двадцятці.

- Доню, я лише один зв'язок.
- Та, будь ласка, будь-яка примха...
Я продовжувала розглядати грамоти і дипломи, а батько в цей час проводив зв'язок з тим, хто викликав. Що мене здивувало, англійська мова. Я точно знала, батько в школі, та й у ВУЗі вивчав німецьку. А тут вільно розмовляв англійською. Вони обмінялися оцінками і, наскільки я зрозуміла, місцем розташування радіостанцій. Бо прозвучало з одного боку Харків, з іншого Ріо де Жанейро. Незабаром вони розпрощалися, і батько вимкнув трансівер.

- Тату, в мене два запитання. Звідки ти знаєш англійську? І навіщо ти вдягав навушники, коли працювали гучномовці?
- Та все дуже просто. Я радіоаматор з 40 літнім стажем. Думаю, що за такий час не лише англійську, навіть китайську можна вивчити. Гучномовці я для тебе залишив, але ж гарнітура лише на навушниках. І працює VOX (голосове управління). Ось тому і одягнув. Гаразд, пішли в наступну кімнату. Там побачиш мету нашого приходу.

Коли ввійшли до наступної кімнати, моєму здивуванню не було меж. Здалося, що потрапила до музею ретро радіоприладів.
- Тут хоч щось є таке, що може працювати?
- Ображаєш. Все в робочому стані.

Якщо сказати, що у мене щелепа відвисла, то це нічого не сказати. Радіоприймачі, магнітоли і магнітофони, декілька старовинних телевізорів. Знайомий мені старенький Синклер (зібраний свого часу батьком) і соні плейстейшен. Почалася справжня екскурсія. Не знаю, чи правильно я запам'ятала те, що мені показував батько, але шок у мене виявився справжній. Радіоприймачі Океан і VEF, Рига та Ленінград, магнітола Романтика і магнітофони Дніпро (11 і 12), навіть старовинна Яуза.

- А це один з найкрутіших програвачів - Одісей.
- Чим же він такий крутий?
- Гм... Сідай (і він показав мені на крісло-гойдалку) та послухай.
Я з задоволенням плюхнулася в крісло. Батько включив програвач. Почувся ледве вловимий тихий шелест працюючих гучномовців. Витягнув з комода плоску картонну коробку, дістав звідти величезний чорний диск (напевно біля 30см в діаметрі), як він сказав «платівка». Поклав його на програвач і сів в крісло поряд.
- Дивись і слухай.
Я заворожено спостерігала, як важіль самостійно піднявся, обернувся довкола осі і ліг на диск. (подумалося - це ж треба і в ті часи було дистанційне керування). На цьому мої думки урвалися. З перших же акордів я впізнала полонез Огинського. Але я була не в майстерні. Музика настільки зачаровувала, що мені здалося, ніби я потрапила в костьол. Тільки раз там побувавши, запам'ятала звучання органу. Схаменулася, коли звуки полонезу стихли, а важіль програвача з гучним шумом піднявся і повернувся в попереднє положення.

- Тату, так не чесно. Я тебе запитувала про Юпітер, а ти мені це диво демонструєш.
- Не ображайся. Я ж бачив з яким задоволенням ти слухала.
Ми піднялись з крісел і знову підійшли до стелажів. Батько показував різні магнітофони: Десна і Супутник, Весна і Маяк (не пам'ятаю 203 чи 205). А ось і Юпітер. Його вигляд не вражав абсолютно. Батько дістав з ящика запаковану бобіну (як котяче сало). Коробка, целофан і ще щось. Побачивши на моєму обличчі здивування, пояснив:

- Розумієш, з часом плівка старіє, магнітний шар обсипається і якість погіршується. Спочатку, коли використовувався тип2 (мені це ні про що не говорить), шар обсипався щосили і мало того, що забивав голівки, так і відтворення починало кульгати. А це тип 10.
Він ввімкнув магнітофон, і ми знову сіли в крісла-гойдалки.

Пісні були таких груп, що я й не чула: АББА, Модерн Токінг, Боні Ем (пробачте якщо неправильно написала). Коли закінчувалася пісня Боні Ем, ввійшла мати.
- Ну, я так і знала. (прислухавшись і мабуть щось пригадавши, засміялась). А не хочеш потанцювати в червоних чобітках?

Як потім я взнала, соліст Боні Ем витанцьовував в червоних чобітках. В цей час пісня закінчилася і не встигла наступна початися, як батько чисто механічно, по пам'яті промовив:
- Сальвадоре Адамо, падає сніг, - і обернувся в бік дверей.

Я мимоволі перехопила, якими ніжними поглядами вони обмінялися. Мати підійшла ззаду до батька, потерлася щокою об його щоку. І вони обидва відгородились від усього світу. Вони були десь там далеко-далеко і, окрім їх двох та пісні Сальвадоре, більше не існувало нічого. Вони перенеслися туди, де були їх спогади.

Я тихенько піднялася з крісла й пішла. Здається, вони навіть не помітили, що я зникла. Приїхавши додому, я насамперед закачала з інету «Падає сніг». Закачала в авторському виконанні і в виконанні Валерія Леонтьева, Мусліма Магомаєва (російською). Непогано Леонтьев виконує, але все одно не те.

А ось такої якості звучання, як з Юпітера, мені так і не вдалося отримати. Як я не знущалася з еквалайзера, але так і не змогла отримати такого ж м'якого звучання. Радіоприлади в мене порівняно круті. Закачала полонез. І знову облом. Хоча звучить доволі якісно. САБ дозволяє легко відтворювати звук навіть нижче 20 Гц. Але того відчуття органу в костьолі так і не отримала. Ймовірно, все ж провиною оцифрування.

Отак звичайна цікавість перенесла мене в моє дитинство, юність.