Із записок Забутого...

Сидів тоді старий удома, повідаючи онукам про свої пригоди: 

— Е, не та тепер погода, щоб насолоджуватися! От тоді! О-о... ото була погода. Грайлива така... А як той вітерець тоді повівав, мов по голівці гладив, пестив. Не те що зараз: віє-завиває, як підстрелений; ніби хто бере і рве ту невидиму нитку та змушує ховатися від поривів, важких рук, що тягнуть у безодню. 

***

 Пам'ятаю, так. Літо то було. Влітку завжди добре. Тепло, приємно, як у мами під крилом. Я стояв на палубі, розминав поранене плече після бою. Тоді погода мені на вухо співала голосистих, спокійних пісень, які душу гріли. Мов дорогого вина випив, чесне слово. А сонце як пригрівало, га? Аж танцювати хотілося! Мов мені не тридцять сім було, а шістнадцять. 

 Хвилі коливалися, рухалися з нашим кораблем, і мов говорили між собою, та що то було, не міг розрізнити. І так весело велося всередині, така гармонія переслідувала в ті хвилини, що мій розум забувся у морських відлуннях. 

 А я нічого тоді не чекав... Ну, як. Відпочивав! І тут, як грім з неба, кричить до мене Жбурко, що рибу дивну впіймали. 

 От Жбурко то мій колєга, побратим. Як ми тільки не називали один одного! Простий чоловік такий, вуса мав зате пишні, гострі, а як вони звивалися при штормі, то всі сміятися починали. На ньому завжди подертий пояс був, кориченивий з кишенькою, де той ножа тримав. А як пощастить, знайде - то і пістоля. Завжди разом були. Я йому довіряю, як собі. 

 І тоді зиркнув на них - та й правда! Велике таке, з величезним, мов вітрило, хвостом. Виблискував той хвіст на сонці, як перлина, біленька, з блакитними, що літнє небо, відблисками. Мій погляд скочив вище, до передньої частини - і я заціпенів, мов мене кип'ятком ошпарили. На землі, у тих сітках, лежала риба з людським обличчям... Справжнім. От руку на серце кладу - бачив рибо-людину. Я як витріщився своїми баньками на ту істоту, так і не зміг погляду відвести:

 Хвіст кольору моря, що ніби засліплював мене, був довгим, мов змія; луска на ньому маленька, ледь помітна, мов з'єднана нитками з талією невідомого, де-не-де, як краплями розкидані біленькі лусочки. Коли я поглянув вище, то обомлів, але те почуття приємне було.. Захват. Ох, я такий захват тоді відчув, що, здавалося, такого не бачив нігде. 

 Прес у тої риби був майже не помітний, але видно чоловічі риси: широкі плечі, вузька талія, венисті руки. Шия чистенька, без зябр, тільки з маленькими лушпами. Обличчя витончене, мов з мармуру, як то сам Джованні вирізьбив; водночас вираз мужній, як у юного хлопчини, що тільки знайшов шлях до пригод. Губи тоненькі, трішечки пухкі, рожевенькі, та на вигляд посинілі злегка. 

 Жбурко здригнувся, поки я в заціпенінні стояв, роззявивши рота. Та істота рухатися почала, і як очі відкрила.. Ха-а-ах... Я тоді вдруге, мов заморожений, стовбичив, не ворушачись. Його очі.. то було щось. Восьме диво. Може, зоря ясна, що вночі шлях освічує? Ах, не міг я тоді порівняння знайти до його баньок, в які витріщався, дар мови втратив і забув як дихати треба...

— Діва Марія... — зірвалося тихо з моїх вуст, поки я повільно знімав свого трикорна з голови. 

 Як воно очі відкрило, тоді й забув, як до того жив. Сині, мов тéж море, на котрому плив корабель, глибоке, променисте, з живими істотами; в той же час як нічне небо, де зорі по-своєму влаштовані; де видно сни, що так нам сняться у ночі. Темрява посередині, оті зіниці, в які я заглядував уважно, вивчаючи їхню віддаленість від реального, огидного світу. Що мов промовляли мені своїм виразом, аби я в них потонув, загинув, як той Ромео із Шекспіра... 

 Він поворухнувся, намагаючись вивільнити руки з клятої сітки, що сковувала ледь м'язисті, біляві лікті; потерті долоні, довгі пальці з короткими нігтями, які мов не належали йому; де виблискували малесенькі лусочки. Очиці рибо-людини, як світлом заблистілися, кліпнули кілька разів, фокусуючись на зовнішньому світі. Юнак припіднявся на ліктях на тверду дерев'яну підлогу корабля, насупив брови так, як дитинча, що від нього іграшку забрали. Його баньки повільно оглядали місце, в якому він опинився, доки не зустрівся поглядом зі мною. Тоді я побачив в тих діамантах легкий страх, страшне усвідомлення і неминучу проблему, яка тягарем лягла на мужні плечі. 

— Люди... — зіскочило з губ істоти. Його тіло напружилося, і я почав повертатися у реальність, приймаючись дихати. Але, ох, Ісусе Христе, який же в нього був голос.. як в соловейка, що влітку пісні щебечить! Як приємна мелодія, що грає у вухах, шелестіння природи, котра прагне розмови.

 Я стиснув у руці свій капелюх; повільно, мов боячись відлякати, почав підходити, оглядаючи незвичайне тіло хлопчини. 

— Ким ти будеш, юначе? — спокійно запитав я. Мої очі дивилися в його, а руки тягнулися торкнутися істоти. Я запримітив маленьку пляму на щоці юнака. Така незвичайна, як... Колечко. З діамантом. 

 Той, ніби відійшов від сну, струснувся. Він тримав сітку у руках, готовий в будь-яку секунду напасти. 

Я, либонь, не помітив посмішки на своїх губах, що не сходила, мов та набридлива зелень в саду. 

— Шшш.. не треба, — я похитав головою, простягаючи руку. — Я не чіпатиму тебе... 

Рибо-людина пильно вивчала мене. Я відчував його презирливість і страх, непорозуміння й недовіру. Знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися від легкого шоку. 

— Я Арлеан, — тихо сказав хлопчина, послабляючи хватку на сітці. Погляд метнувся до мого поясу, де висіла зброя, від чого його вираз похмурнішав. А родимка на щічці мило викривилася. Кільце тепер було, мов зламане. Ніжна тріщинка, що звивалася через будь-який інший непокір обличчя. 

— Ти сирена, Арлеане? — я ніби й не звертав уваги на насторожливісь цієї істоти, однак водночас щось мене хвилювало.. Збуджувало, заманювало до себе. 

 Проте юнак знову мовчав кілька секунд, вивчаючи мене. Які все ж таки були чарівні його очі. 

 Він відповз від мене, подалі, і я ледь стримався, щоб не видати стогін розчарування.