I

   Він мав щось згадати.  Допоки догорав захід сонця.  Допоки багряними барвами ще грав небосхил,  поки проміння світила іще пестило його обличчя. Він мусив згадати не просто щось,  а щось надважливе,  те від чого залежало його життя. Часу було так мало,  часу обмаль,  адже коли погасне янтарний диск,  коли його поглине горизонт,  прокинуться демони.  

   Каплі поту виступили на його обличчі. Що буде по тому він знав. Жах своїми холодними руками огортав нутро. 

   Йому не здолати їх,  він не знає чого вони хотіли від нього , хто вони і звідки.  Він лише твердо знав що вони прийшли його вбити. Вбити у цьому дивному світі, де все схоже на сон та він не міг прокинутись, це жахіття яке розтягнулося на невизначений термін і все більше походило на вічність у лещатах невідомого. 

   Різко наче вимкнене світло погас день.  Заворушилися тіні,  зашепотіла пітьма і невидимі руки потяглися до свідомості. 

- Що ти згадаєш коли прийде час?  - заскрипів голос у голові. 

- Що ти згадаєш коли прийде твій час? - зашепотів інший. 

   І він побачив себе дитиною.  Він на шкільному подвір’ї,  саме початок весни, навколо багато дітлашні, усі упиваються теплом.  Його однолітки розбиваються групами,  грають та радіють,  гучно сміються та забавляються, лише він, посеред здається безкрайого асфальтованого подвір’я

, стоїть сам один, і всі його обходять стороною, він не знає причини, але знає що він інший, він не такий як всі. Пекуче почуття образи стискає груди, розганяє по венам цей гарячий бульйон ненависті і все тіло починає пульсувати. 

Демон зводить курок.  

Він стискає кулаки і силується не заплакати,  але ця не справедливість,  цей світ де його не приймають тисне на плечі,  хитається планета, його ще недосвідчений, дитячий розум не може знайти відповіді на запитання: Чому?  

Демон прицілюється.  

Він лише може сказати це так несправедливо. Сльози ллються з очей.  

Демон стріляє. 

- Що ти згадаєш коли прийде час? - скрегоче голос задоволено. 

- Образу - відповідає він. 

   Він має згадати щось важливе,  і чіпляється краєм свідомості за спогад у якому є світло та його надто мало, картинка нечітка, розмиті образи  миттю гаснуть і все поглинає в’язка пітьма,  вона заливає горло та легені, він намагається виплюнути її, закричати але захлинається та тоне. 

   Невеликий будинок. Дещо обшарпаний паркан,  але такий знайомий, такий рідний.  Здається він знає тут кожну тріщину, може помітити нову облуплену фарбу..  Привітно скрипить хвіртка.  Він повертається до дому зі школи.  Уже старший ніж у попередньому спогаді,  він вище і сильніше,  змужнів та подорослішав.  Двері привітно відкривають знайому вітальню,  долинає запах смачного із кухні.  Він всміхається адже він дома.  Важко скрипить підлога під чиїмись кроками - його зустрічає батько.  Посмішка зникає з обличчя. По батьковим очам видно, що до стану тверезості йому дуже далеко і сьогодні точно не дотягтись.  Тривога та страх, він робить крок назад.  Батько знімає пояс не зводячи погляду із хлопця.  Він хитає головою і тремтячою рукою мацає ручку дверей.  Мозолисті долоні стискають ремінь . Він знаходить ручку вхідних дверей.  Під кроками батька якось пискливо схлипують старі дошки.  Він обережно відчиняє двері стоячи до них спиною.  Батько миттю зривається з місця, він розвертається та робить крок на вулицю.  Міцна рука тягне його назад у будинок.  Він падає на підлогу, голова вдаряється об щось тверде і кілька секунд він бачить лише яскраві спалахи.

Демон зводить курок.  

Він кричить та слів не розібрати.  Батько підіймає руку.  Він відчуває всепоглинаючу безмежну  ненависть.  Рука опускається.

Демон стріляє.  

- Що ти згадаєш коли прийде час? - белькоче голос. 

- Ненависть. - відповідає він. 

   Кілька десятків старих, потрісканих від часу та  людських ніг бетонних сходинок.  Він долає їх на одному диханні.  В руці букет троянд, на обличчі посмішка.  Він спиняється на третьому поверсі,  тихо відчиняє двері ключем та входить у напівпітьму квартири.  Хоче зробити сюрприз.  Затамовує дихання, прислухається чи не прокинулась вона.. Із спальні доноситься стогін.  Він завмирає.  Мурашки біжать тілом пронизуючи усі клітини, заглядаючи у всі шпарини. Він підходить ближче.  Все повторюється.  Тривога, страх, ненависть, безсилля, все переміщується у якусь раніше невідому субстанцію, яка випалює його нутро дотла. Він відчиняє двері уже знаючи що там ,але ще плекаючи надію.  Переплетення тіл, у відповідь на скрип дверей змінюються широко відкритими очима . Він пускає букет.   Дивиться їй в очі.  Вона відводить погляд кутаючись в ковдру.  Він скидає куртку аби не сковувала рухів.  

Демон зводить курок.  

Він стискає кулаки аж біліють пальці.  

Демон прицілюється.  

Він уже не знає де він,  не знає хто він, лише ненависть і миттєво народжена пустка у грудях існують зараз а ще той інший. Він щосили б`є того іншого під акомпонемент її лементу.  

Демон стріляє. 

- Що ти згадає коли прийде твій час? - співає голос у голові. 

- Зраду. - відповідає він.