...

Перед тим, зроблю зауваження! 

Уся історія/назва/імена — видумане автором і не стосується нічого з реальності. Будь які співпадіння — абсолютно випадкові! 

  Юнак сидів за столом, розглядаючи екран ноутбука, вводячи мишкою, він вводив в пошуковий простір інтернету 'Пістолет покупки' обшукуючи варіанти, зі всіх що він бачив перед собою. Його не турбувало, якої вони потужності, який вигляд мають, конструкції, його турбувало лише ціна і те, наскільки воно доступне. Ціни, як для нього були досить великими... Ті тисячі для нього були не по кишеням, але в цієї миті він був готовий просто піти і взяти кредит, навіть так, але він розумів, що по просту не зможе його взяти, бо він досі і попередній кредит не віддав, така ситуація давило на нього.

Він встав з крісла, підійшовши до вікна, вигляд був буденним і огидним, ті ж машини на парковці, той же ж парк, ті самі лавочки, ті самі дерева, і ті самі люди... Вид надто не приємний, надто людяний для нього. Очі його розбіглися по кухні, нічого і не хотілось наче б, настрою якось не було.

Аж раптом, номер на екрані телефона висвітлювався, і на жаль, це був знайомий йому номер, з закритим ртом, ледь чутно зітхнув сам собі. Простягнув руку до телефону, підняв слухавку, як тут посипались на нього слова. 

«Давид... Як справи? Давно не розмовляли все таки...»

Він одразу перебив її, промовивши грубим але спокійним тоном. — «Якщо ти щось хотіла, то кажи одразу, не треба цього "материнства"...» 

Жіночка одразу ж замовкла, її тонн вже змінився на більш зосереджений на собі, що лише підтвердило її байдужість до нього. 

«Ой тут треба поміч, знайомі усі зайняті, а мені треба щоб хтось шафу нову переніс до спальні... Прийди сьогодні по скоріше.» 

Давиду було тяжко відмовити, навіть такій людині, яка цього не заслуговувала, та він це зрозумів значно пізніше, ніж він міг цього очікувати. Мати його очікувала почути схвалення, що той прибуде і допоможе їй. Його погляд зациклився на ноутбук, де все ще було варіанти зброї, серед яких він так і не обрав, настала коротка пауза, він не міг одразу вивести погляд від монітора ноутбука, він щось замислював, і все таки,  кивнув самому собі, а їй відповів більш розслабленим голосом. 

«Авжеж. Я скоро приїду.» 

Він не намагався прислухатися, чи вона говорила ще щось до нього, одразу вибив телефон, треба йти збиратися і покінчити з цим як найшвидше. 

...

Погода так і залишилась сирим, хмари наче і не рухались зовсім. Лише одна дорога та інколи дерева на виду, в основному поля. Машина, характерна 2000-х, сірий відтінок, для нього був як, не надто тихо і не надто гучно на показ, а більш вартової машини дозволити він і не може, і то це б/у, пережила вдосталь, і багато чого побачила, але салон, кермо, кузов, в кращому стані, вочевидь господар цієї машини добре про неї піклувався, хоч і двигун інколи видавав з себе хрип, але це ще нічого.  

Грала музика, і то з радіо, лиш би на фоні щось звучало, думки не такі тягарні, що трохи тішило, музика наче би джаз, додавало своєї атмосфери. Він озирнувся на верхнє переднє дзеркальце і помітив, що за ним їхала машина, а гірше того, це було та сама машина, яка почала їхати за ним, ще на заправці.

По дорозі він вискочив, аби заправитись, підійшов працівник, і той вставив заправляти. Давид відчинив вікно, лиш но ковтнути повітря, але побачив, що стояла якась машина по близу, чорного відтінку, характерне до компактного бусика, сам вигляд підозрілий, але і це тому що, він переграв всілякі відеогри. Тому до уваги не взяв, вийшов з машини до будівлі, де вже була каса, аби заплатити. Коли закінчили, заскочив в машину і помчав на дорогу, рушати далі. 

Після думок, стало відчутно напругу від того, що цей чоловік їхав за ним вже як більше години, коли поворотів було декілька, до уваги не брав, все таки, це головна дорога, тому просто відкинув думки. Обличчя то воно не показувало якихось емоцій, але голова постійно у нього забита геть не тим. 

Між бровами відтворилась складка, очі його темно карі, зосередились на дорозі. Лише інколи зводячи погляд на бусик з дзеркальця позаду себе. 

Він прибув в вже знайоме йому місце, пару років тут прожив, і більш ніж радий тому, що не бував тут з того моменту, як виїхав звідси. Припаркував машину коло входу до самого будинку. Вийшов з машини і одразу закрив ключем. Оглянув навколо вулицю та сам будинок. Як і завжди, нічого тут сугубо не змінилось. Той же ж будинок стандартного вигляду, поряд будинки нічим не відрізнялися, окрім окрасою та декорами на власній території. От тільки, дорога тут паршива... Але чого очікувати, село-селом. 

Як же ж йому не хотілося туди йти, але все ж, мовчки змирився та зробив обличчя більш простішим. Відкривши хвіртку, яка хоч і була зачинена, та він знав свій трюк, щоб відкрити його зовні. Як слід постарався і йому все же вдалось зайти. Він мав намір постукати двері, але одразу згадав, що мав з собою зв'язків ключів, де був все ще той ключ від цього дому. Тримав при собі на всяк випадок. 

Відчинив двері, зняв взуття в веранді, заходячи в вітальню, тут не мало що змінилось, трохи не очікувано, знаючи в яких умовах він колись жив. Але це його не так зацікавило, як присутність нових фотографій на тумбі. Старі, які завжди традиційно були, їх попросту не було, наче ніколи і не стояли тут, лише дві фотографії з якимось не відомим йому чоловіком.

"Не вже вона завела когось собі іншого?" Це йому одразу ж спало на думку, бо у нього і так батька не було, був відчим, який не був зацікавлений у ньому, а тут якийсь новий "ухажор", його це не стосувалось, байдуже так чи інакше. Він в вітальні побачив біля дивана ту саму нову шафу. Значить треба було пронести його аж в другий поверх. 

Тож, не маючи бажання очікувати її, він попрямував до сходів на другий поверх, аби знайти її. Як тільки він повністю піднявся з сходів, з кімнати, яка була поряд, долинули тихі звуки. Обережно притиснув вухо до дверей, аби прислухатися. Як за цим почулося одразу ж гучний і жіночий стони.