1. Контракт

- Мені треба голову цієї тварюки!

Король був не в собі від гніву. Червоне чоло вкривалось крапельками поту при кожній новій фразі, а коштовні перлини ґудзиків от-от погрожували відлетіти, коли чоловік робив черговий глибокий видих. А робив він це часто. Ще б пак - замахнулись на святе. На рідну доньку!

Коли в королівстві поповзли чутки про невідоме створіння, що раз на тиждень навідується в селища біля гір, правитель держави, Роберт Сантомський, лише відмахнувся:

- Селяни, як завжди, щось собі вигадали... То упирі, то віверни, то баба після літру медовухи знову щось бачила.

Не назбирали на щомісячну віру - винні повсталі мерці. Врожай підгнив - ну звісно, його зжерли якісь демонічні кролики. Цього разу навіть фантазії не вистачило вигадати, кого звинуватити.

Магів посилати розбиратись? Немає часу. Немає ресурсів. І бажання, чесно кажучи, теж нема. Маги потрібні при дворі - незабаром мали ухвалити новий законопроект про підвищення податків на доходи з риболовлі. А якщо бунт? Хто тоді захищатиме двір і королівську родину?

З кожним місяцем жертв невідомого звіра ставало більше. Грамоти від старост - спершу охайні сувої, що зручно припадали пилом у коробці з написом "На розпал каміну", - поступово перетворились на важкі мішки, завдяки яким камін у кабінеті Роберта вже давно не згасав.

А тепер... тепер зникла донька. Принцеса! Надія на союз із сусіднім королівством!

Тож не дивно, що правитель ледь стримувався.

- Голову, кажу! І не пізніше ніж через тиждень!

Захекавшись (усі ці бали й світські прийоми, як виявилось, додають витривалості лише тим, хто не просиджує їх на м’якій подушці трону, запиваючи вином кривляння придворних), король важко всівся на чолі столу й уп’явся поглядом у радників.

Чоловіки стояли купками, нервово шепотілись. Посланці перебігали між групами, передаючи записки, версії, припущення - або просто втретє шепотіли одне й те саме.

Коли пролунали слова Роберта, в залі запанувала мертва тиша. Із однієї з груп вийшов кремезний чоловік у мантії. Без страху підійшов до столу, кашлянув і заговорив:

- Ваша Величносте… Ми всі, безумовно, зацікавлені у ліквідації небезпеки на наших землях, але ж… Як ви собі уявляєте коня, здатного привезти голову дракона?

Тиша.

Така, що аж було чутно, як вітер пробіг по кришталевому бокалу на підвіконні.

Король мовчав. Повільно, майже зловісно, підвівся.

-Ти, значить, вважаєш мене дурнем? Посада головного радника тобі жме?

-Ні, Ваша Величносте, я лише…

- Замовкни! Мені не потрібні лекції з логістики, магії чи ветеринарії! Мені потрібна голова тварюки! На срібній таці! І бажано без запаху тухлятини, коли її принесуть!

Кремезний радник похилив голову. Його пальці судомно стискали рукав.

- Але ж… немає кому йти…

Слова зірвалися, перш ніж він устиг осмислити, що каже. Але страх за життя — своє, близьких, держави — переважив страх перед королем.

- З усією повагою... Армії в місті немає. За угодою з Арденом більшість військових - на південному кордоні. Тут лишились рідкі гарнізони, на яких і патрулювання, і навчання новобранців. Відішлемо їх - і наступного дня столицю охопить беззаконня.Маги не можуть зрушити - працюють над захистом фортеці на випадок бунту. Ви сам рішення про посилення споруд ухвалювали.

Знову тиша. Чути було лише нервове постукування чобота. Усі знали: перечити королю - то гра з кілометровим шибеницям.

-Я маю робити вашу роботу, пане Шелест?
 

Голос Роберта був спокійним. І саме це було найстрашніше.

-Звіть найманців. Мене не цікавлять шляхи. Мене цікавить голова.

-Тоді ви її отримаєте, - промовив Шелест тихо і, зробивши уклін, вийшов із зали.

Він ішов швидко.

Треба було скликати малу раду.

Гільдії найманців не існувало.Три роки тому, з ініціативи короля,її ліквідували. Роберт вирішив, що платити за послуги людям, які погоджуються на роботу будь-якої "етичності" - занадто ризиковано.

Гільдію знищили.

Летіли голови, ламались руки, губились тіла - але найманців більше не лишилось. Принаймні, легальних.

Що робити тепер - Шелест не мав уявлення. Але діяти треба було негайно.


---

Тим часом у приймальні служби дізнань і розслідувань панував ґвалт.

-Що значить ніхто не має права пройти?! Та я вам зараз так пройду, що й двері, й вікна подякують!

Усе приміщення здригалося від голосу селянина - низького, міцного, мов шмат щойно спиленого дуба.Руки чорні від землі, жили натягнуті, мов канати.

- П’ЯТЬ коров, кажу! Не три, не дві, не якась там теличка - П’ЯТЬ! Ось! Пергамент!

Він дістав з кишені зім’ятий сувій, де, якщо добре придивитись і ввімкнути фантазію, можна було побачити пляму у вигляді корови, хрестик і слово "моя".

Секретар - худорлявий юнак із зачіскою, яку колись назвали модною, але потім протерли очі і попросили вибачення, зітхнув і, не підводячи очей промовив:

-Скарги щодо сільськогосподарських питань приймаються по середах. Якщо сонце не в зеніті.

У цю мить двері прочинились.

До приймальні увійшов Шелест. Погляд одразу впав на селянина, що був схожий на людину, здатну вирвати колесо з воза - разом із возом.

-Тьфу п’ять разів! - гаркнув той. - Поки ти тут книжки листаєш, хтось у мене вже барана виволік! Та я голову йому відкручу,от слово даю! Своїми ж руками відірву, в потім попинаю, тільки знайдіть!

-Що ж, тоді займіть чергу, - сказав секретар, - десь між бабусею, що бачила привида в колодязі, і дядьком, який свариться з чоботом. Там цікаво.

Шелест зупинився. Примружився. Повільно нахилив голову, оцінюючи кожен м’яз, кожну складку на обличчі. І підійшов ближче.

- Як вас звати? - спитав він, погляд блищав не цікавістю, а планом. Великим. Нахабним. Абсурдно прекрасним.

- Пан Зграй я. Це ви тут головний по питанням злочинів? - чоловік схопився за покинутий вже пергамент, готовий показувати "офіційний документ" новому обличчю.