23:41

   Ніч давно опустилася на місто, але аукціонний дім не вщухав. Усередині лунали голоси, дзвеніли келихи, а колекціонери один за одним піднімали ставки. Поки вся увага гостей була прикута до чергового лота, дві постаті вже рухалися службовими коридорами. Вони знали: до початку наступного лота залишалося рівно сім хвилин. Сім хвилин — більше їм і не було потрібно.

    Двоє людей швидко рухалися темними коридорами, доки не дісталися потрібної кімнати — скарбниці. Саме тут зберігалися всі наступні лоти: рідкісні марки, коштовні ювелірні прикраси, ацтекські артефакти та інші безцінні предмети. Проте їх нічого з цього не цікавило. Вони прийшли лише по одну картину. Вона висіла в центрі залу, привертаючи до себе більше поглядів, ніж будь-який інший лот цього вечора. "Дама з горностаєм". Саме вона мала прикрашати стіну їхньої вітальні. 

   Украсти її просто з-під носа багатих і жадібних учасників аукціону було нелегко. Саме тому вони витратили кілька тижнів на підготовку, продумавши кожен крок до найменших деталей.

   Світло ламп на мить ковзнуло по їхніх обличчях. Дівчина йшла попереду — темне волосся було зібране так, щоб не заважало руху, кілька пасм все одно випадали й падали біля щоки. Вона не звертала на це уваги. Її погляд був зосереджений, уважний — такий, що постійно щось оцінює, навіть у тиші. І попри напруження, на її губах час від часу з’являлася ледь помітна, майже азартна усмішка — ніби сама ідея того, що вони зараз зроблять, їй подобалася.

  Позаду рухався хлопець. Спокійний настільки, що це виглядало майже неприродно. Рівна постава, точні кроки, жодного зайвого жесту. Його темне волосся падало трохи на лоб, але він не поправляв його — ніби дрібниці не мали значення. Вони не говорили. У цьому не було потреби.

  Двері скарбниці тихо зачинились за ними, відрізаючи шум аукціонного залу. Усередині повітря здавалося щільнішим, холоднішим, ніби кімната сама реагувала на їхню присутність. Під спрямованим світлом, стояла картина. Спокійна. Надто спокійна для об’єкта, який так ретельно охороняють. Злочинниця підняла погляд угору і побачила камеру. Вона не зупинилась. Лише короткий рух — точний, майже непомітний. Індикатор над картиною збився, мерехтіння стало хаотичним, а потім згасло.

— Готово, — тихо сказала вона.

  Він уже стояв біля захисного скла. Не поспішав, але й не втрачав часу. Його пальці рухались точно, ніби він вже бачив цей механізм раніше і знав кожен його слабкий бік. 

— Час, — додала дівчина, озирнувшись у бік коридору.

— Працюю, — коротко відповів хлопець.

Металевий замок не піддавався одразу. Вінцент не змінив виразу обличчя — лише трохи точніше виставив руки, продовжуючи розбір механізму.

   Десь у будівлі пролунав короткий звук. Не кроки — швидше випадковий рух або відлуння. Дівчина завмерла на секунду, прислуховчись:

— Це може бути не випадково.

Він не відповів одразу. Лише через кілька секунд:

— Дві хвилини. 

Було чути клацання. Нарешті механізм піддався. Скло розійшлося майже без звуку. Картина стала ближчою. І в ту ж мить світло над входом у скарбницю ледь помітно моргнуло.

   Хлопець відчув, як напруга стає сильнішою, і пришвидшив роботу. Він міцно взяв картину, майже готуючись забрати її, коли помітив тонку стопку паперів, прикріплену до зворотної сторони рами. Обережно висмикнув її й перегорнув перший аркуш. Золоте крило. Витиснений логотип у нижньому куті документа. Він завмер.  Цей символ.. був знайомий йому з самого дитинства.

  Його напарниця спершу  з роздратуванням постукувала одним каблуком по підлозі, підганяючи його, але, зрозумівши, що щось трапилось, занепокоїлася. Вираз її обличчя став напруженим. Вона помітила тривогу в його очах. Уперше за весь час спільних місій він показав емоції. Це могло означати лише одне — знайдене було справді важливим.
   Щоб не гаяти часу, дівчина дістала з кишені білу серветку й червону помаду. Швидко написала на ній слово «gracias», залишила відбиток свого поцілунку й поставила підпис: «Кармен де ла Вега». Потім попрямувала до дверей, щоб перевірити, чи ніхто не наближається.
   Хлопець нарешті отямився. Міцно притиснувши картину до себе, він поклав зупинений годинник із вигравіруваним ім’ям «Вінцент Сінклер» поверх серветки Кармен. Годинник назавжди зупинився на позначці 23:41.
   Вінцент уже рушив до виходу, коли вона швидко підбігла, нахилилася до його вуха й тихо прошепотіла:
— Хтось сюди йде. Забудь про план. Ми просто біжимо.
Він кивнув.
   У ту ж мить двері різко відчинилися. Дівчина першою вибігла зі скарбниці, дзвінко сміявшись. Пара промайнула повз чоловіка у фраку. Він завмер, проводжаючи їх розгубленим поглядом. За кілька секунд саме він мав представити картину публіці.

   Кармен і Вінцент уже були далеко від аукціонного дому, коли всередині нарешті завила тривога. У будівлі миттєво спалахнула паніка. Гості розгублено озиралися, працівники кинулися перевіряти зали, а хтось уже телефонував до поліції. Та, прибувши на місце, правоохоронці не знайдуть нічого, окрім тканинної серветки з червоним відбитком поцілунку та металевого годинника із зупиненими стрілками — підпису злочинців.
   Вінцент уже вів автомобіль у напрямку Венеції. Кармен сиділа поруч, із захопленням розглядаючи картину, яка лежала в неї на колінах. На її обличчі сяяла широка усмішка. Вона тихо зойкнула від радості.

— Нарешті! — прошепотіла вона, не відводячи погляду від полотна.

На знак подяки Кармен легенько торкнулася його підборіддя, повернула обличчя до себе й швидко поцілувала в щоку.

— Дякую, Вінце! Саме цієї картини нам бракувало!

Він лише ледь посміхнувся й кивнув, не відводячи погляду від дороги.

— Пристебнися, будь ласка. Ми їдемо досить швидко.

Кармен закотила очі, але слухняно потягнулася до ременя безпеки. 

   Кілька хвилин у салоні панувала тиша. Її порушували лише рівний шум двигуна та свист вітру за вікнами. Погляд Кармен знову ковзнув до тонкої стопки паперів, що лежала біля Вінцента. Вона трохи нахилилася вперед, намагаючись роздивитися документи. На одному з аркушів усе ще виднівся золотий логотип у формі крила. Цікавість узяла гору.