-6-

Ми майже одночасно перевели тривожні погляди в бік напівтемного коридору, що вів до моєї колишньої дитячої кімнати, і я першою підхопилася зі стільця. В грудях з’явилася задуха, а в голові промайнули не найкращі думки. 

Я підбігла до дверей кімнати і прочинивши їх, завмерла. Погляд метнувся до маленького ліжечка, котре виявилося абсолютно порожнім, а ковдра зіжмакано висіла до самої підлоги.

— Емілько? — покликала я, намагаючись зберегти спокій у голосі, адже ще жодна паніка не допомогла у вирішенні проблеми. Та у відповідь мені була лише тиша.

— Емілько!

Мене миттєво охопив страх і тривога. Я прожогом кинулася перевіряти ванну кімнату, знову вискочила на кухню, зазирала під обідній стіл і за масивний диван у вітальні, однак малечі ніде не було.

— Олександре... — мій голос уже не просто тремтів, він зривався на панічний фальцет. — Її немає...

Він різко підвівся зі свого місця, збиваючи стілець:

— Що значить — немає?!

— Її просто ніде немає в квартирі!

Уже за секунду ми обоє хаотично металися кімнатами, гарячково відчиняли всі шафи, зазирали під високі ліжка й навіть перевірили зачинений балкон.

— Емілько! — майже в один голос гукали ми, долаючи коридор за коридором.

У моїй голові один за одним розгорталися найжахливіші сценарії, від яких холонула кров: “А якщо вона якимось дивом самостійно відчинила вхідні двері й вийшла на прохолодну вулицю? А якщо з нею щось сталося?” Ні, навіть припускати такі думки було надто страшно.

Я вже відчувала, як гарячі сльози безсилля підступають до очей і застилають очі, коли раптом із напівтемряви спальні долинув сухий, тихенький і неймовірно солодкий сопучий звук.

Ми одночасно завмерли й повільно повернулися на цей звук. Олександр безшумно підійшов до великої гардеробної шафи й обережно тягнув на себе її масивні дверцята.

Там, прямо на купі м’яких зимових ковдр, міцно обійнявши рученятами свого плюшевого ведмедика, затишно вмостившись, солодко спала мала Емілька. Вона, найімовірніше, вирішила серед ночі погратися сама із собою в схованки та так і заснула в теплому сховищі.

Я знесилено сперлася спиною об холодну стіну й повільно сповзла вниз прямо на паркет, закриваючи обличчя долонями:

— Господи милосердний, ну що за дитина. 

Олександр мовчки провів тремтячою рукою по обличчю, важко й рвучко видихаючи накопичений стрес:

— Я вже бог знає що подумав...

— Я теж...

Більше ніхто з нас не зронив жодного слова. Після того божевільного сплеску адреналіну та пережитого страху навіть на звичні сварки чи взаємні шпильки вже зовсім не залишалося сил. Я лише обережно, намагаючись не розбудити малу, взяла сонне, тепле тілечко на руки, перенесла її до дитячої й дбайливо вкрила в ліжечку.

Коли я нарешті дісталася власної постелі й заплющила очі, перед моїми очима ще довго висіла ця лякаюча порожня постіль та задушлива паніка, що так болісно стискала груди кількома хвилинами раніше.

Якщо абсолютно кожен наш день минатиме в такому шаленому ритмі й на межі нервового зриву, то ці два тижні здаватимуться мені вічністю. Я ж збожеволію. 

Після такого струсу серце все ще калатало десь у районі горла. Тіло благало про відпочинок, але я виразно відчувала, що заснути зараз — це щось із розряду фантастики. Мені терміново потрібно було змити з себе весь цей божевільний день, липкий страх і залишки адреналіну. Гарячий душ здавався єдиним порятунком. 

Вставши з ліжка, я взяла з шпфи чистий рушник та одяг і переконавшись, що в коридорі панує суцільна тиша, я навпомацки вислизнула зі своєї кімнати. Світло вмикати не хотіла, аби не дай боже не розбудити малу й не привернути увагу Олександра. Наштовхуючись на кути та прокрадаючись вздовж стіни, наче якийсь злодій, я покрокувала в бік ванної кімнати.

Я вже майже торкнулася ручки дверей, коли вони раптом безшумно відчинилися. Наступної секунди я з розгону врізалася в щось тверде, гаряче й вогке. З моїх грудей вирвався глухий зойк, але чиясь міцна, волога долоня моментально накрила мій рот, заглушивши звук. Друга рука спритно обхопила мене за талію, притягуючи впритул, щоб я не похитнулася й не полетіла на підлогу. 

У ніс вдарив концентрований запах пари, знайомого гелю для душу та розпашілого чоловічого тіла.

— Тш-ш-ш, — прошипів прямо мені в маківку гарячий шепіт. — Ти що, малу розбудити хочеш?

Я завмерла, перелякана ситуацією. Моє обличчя виявилося втиснутим прямо в вологі, оголені груди Олександра. Краплі води стікали по його засмаглій шкірі, гублячись десь нижче, а під моєю долонею, яка на автоматі впиралася в його прес, шалено калатало його серце.

Коли я повільно підняла голову, то з’ясувала дві речі. Перша: Олександр стояв переді мною в одному єдиному рушнику, абияк закрученому на стегнах. І друга: він дивився на мене зверху вниз, і в його проникливому темному погляді більше не було звичного сарказму. Там була втома й якийсь дивний, палаючий вогник, від якого по моїй шкірі сипнули дрібні сироти, а в грудях защемило. Колись я вже повелася на цей погляд і дозволила себе поцілувати.